На підлозі підвалу, поверх надувного матраца, який він притягнув із гаража, розпластався його старий бойскаутський спальний мішок. Надувний матрац потроху спускає. Брейді думає, що треба б його замінити, якщо він збирається й надалі спати тут впродовж того бодай недовгого відтинку життя, який йому ще залишився. А де
Ні, тільки тут, у його особливому місці. У його командно-контрольному центрі. Звісно, в цього підвалу є своя неприємна історія; це саме тут помер його менший брат. Тільки
Брейді думає про те, як він використовував ім’я Френкі, коли надсилав повідомлення Олівії Трелоні під «Блакитну Парасольку Деббі». То було так, ніби Френкі якийсь недовгий час знову побув живим. Тільки коли та сучка Трелоні померла, Френкі також помер із нею.
Помер знову.
— Та все одно я тебе ніколи не любив, — промовляє він, дивлячись у бік підніжжя сходів. Ці слова звучать якимсь дивним, дитячим голосом — високим, писклявим, але Брейді цього не помічає. — А мусив, — він на мить замовкає, —
Він думає про свою матір і про те, якою красивою вона була в ті дні.
У ті старі дні.
Дебора Енн Хартсфілд була однією з тих рідкісних колишніх чірлідерок, котрі навіть після народження дітей примудряються не втратити тіло, яке п’ятничними вечорами танцювало та скакало вздовж бокових ліній у світлі прожекторів: висока, фігуриста, з медового кольору волоссям. У перші роки свого заміжжя вона випивала не більш ніж бокал вина під час вечері. Навіщо пити надмірно, коли таким гарним було тверезе життя? Вона мала чоловіка, мала будинок у Північному районі міста — не зовсім щоб палац, але яким може бути дім початківців? — і мала двох синів.
На той час коли його мати стала вдовою, Брейді було вісім, а Френкі три роки. Френкі був безхитрісно простою дитиною, і трішки ніби загальмованим. Натомість Брейді мав приємний вигляд і меткий розум. А ще й яку чарівливість! Мати упадала коло нього всією душею, і він відповідав їй взаємністю. Довгі суботні дні вони проводили разом, обнявшись під ковдрою на дивані, дивилися старі фільми й пили гарячий шоколад, поки Норм копирсався в гаражі, а Френкі повзав по килиму, граючись із кубиками або маленькою червоною пожежною машинкою, яку він так любив, що навіть дав їй ім’я: Семмі.
Норм Хартсфілд працював лінійним монтером в Енергетичній компанії центральних штатів. За те, що лазив по електровежах, Норм отримував гарну зарплатню, але приглядався до величніших цілей. Можливо, того дня біля шосе № 51, замість дивитися на те, що саме він зараз робить, його зір якраз було спрямовано на величніші цілі, а може, він просто трохи втратив рівновагу і, коли хотів утриматися, ухопився не за те рукою. Не важить, що там була за причина, факт той, що результат був летальним. Його напарник якраз докладав, що вони знайшли місце витоку й ремонт вже майже закінчено, коли почув тріск. То були двадцять тисяч вольт виробленої спалюванням вугілля електрики ЕКЦШ, які лийнули в тіло Норма Хартсфілда. Напарник поглянув угору якраз вчасно, щоби побачити, як Норм беркицьнувся з кошика автомобіля-вишки, пірнувши на землю з висоти сорок футів з розплавленою лівою рукою і палаючим рукавом форменої сорочки.
Звиклі до кредитних карток, як більшість пересічних американців під кінець минулого століття, Хартсфілди мали заощаджень менше двох тисяч доларів. Подушка була вельми тонкою, але мався добрий страховий поліс та ЕКЦШ накинула ще сімдесят тисяч доларів, обмінявши їх на підпис Дебори Енн під папером, що звільняв компанію від усякої вини в смерті Нормана Хартсфілда. В очах Дебори Енн то була гігантська бочка готівки. Вона сплатила кредит за дім і купила нову машину. Їй навіть на думку не спало, що деякі бочки наповнюються лише один раз.
Коли зустріла Норма, вона працювала перукаркою, і знову повернулася до цієї професії після його загибелі. Приблизно місяців через шість свого вдовування вона почала зустрічатися з одним чоловіком, з яким познайомилася в банку — тільки молодший менеджер, сказала вона Брейді, але в нього є, як вона це назвала,
