Мiстер Мерседес полностью

Ходжесу не потрібен ніхто з них, але він уже бачить двох з тих, хто йому потрібні. Ентоні Фробішер, це той, що в окулярах Джона Леннона, балакає з якимсь клієнтом, у котрого в одній руці повний кошик здешевлених дисків, а в іншій пачка купонів. Краватка на Фробішері натякає, що, окрім «кібер-патрульного», він також може бути менеджером цього магазину. Вузьколиця дівчина з брудно-білявого кольору волоссям сидить за комп’ютером у задній частині магазину. За вухом у неї манячіє закладена туди сигарета.

Ходжес неспішно йде центральним проходом туди, де «DVD МАЙЖЕ ЗАДАРМА!». Фробішер дивиться на нього й піднімає палець, показуючи: «За хвилиночку буду з вами». Ходжес усміхається й відповідає йому легким помахом: «Все гаразд». Фробішер повертається до клієнта з купонами. Впізнавання жодного. Ходжес проходить до задньої частини магазину.

Брудно-білявка скидає на нього очима, а потім знову повертається до екрана свого комп’ютера. І від неї жодного впізнавання також. Вона не в уніформі «Дискаунт Електронікс»; на її майці напис: «КОЛИ МЕНІ ЗНАДОБИТЬСЯ ЧИЯСЬ ДУМКА, Я ТОБІ ЇЇ ВИКЛАДУ». Він бачить, що вона грає в оновлену версію «Пітфол!»[311]; примітивнішою версією цієї гри колись, чверть століття тому, захоплювалася його дочка Елісон. «Усе повертається на кола свої, — думає Ходжес. — Точно, що дзен-буддистська концепція».

— Якщо у вас не суто комп’ютерне питання, — каже вона, — зверніться до Тоунза. Я лікую тільки переломи.

— Тоунз — це буде Ентоні Фробішер?

— Йо. Містер Елегантність, отой, що у краватці.

— А ви, отже, будете Фредді Лінклаттер? З «Кібер-Патруля»?

— Йо.

Щоб уважніше роздивитися на Ходжеса, вона зупиняє Пітфола Гаррі на половині стрибка через згорнуту кільцями змію. А що бачить — це Ходжесове поліцейське посвідчення, з великим пальцем, який стратегічно прикриває кінцеву дату терміну його дії.

— Ууух, — видихає вона, простягаючи перед собою тонкі, як гілочки, руки. — Я погана, погана дівчинка, і кайданки — це все, на що я заслуговую. Відшмагайте мене, побийте мене, примусьте мене підписати фальшиві чеки.

Ходжес відповідає на це мимолітною усмішкою і ховає посвідчення.

— А часом не Брейді Хартсфілд — третій член вашого веселого гурту? Я його не бачу.

— У нашого хлопчика застуда, — каже вона. — Бажаєте мій здогад?

— Вразьте мене.

— Я думаю, він нарешті зважився помістити свою дорогу стареньку мамуню до реабілітаційної клініки. Він каже, що вона п’є і він мусить повсякчас за нею назирати. Через що, мабуть, у нього ніколи й не було еф-рандеву. Ви розумієте, про що я?

— Йо, цілком майже.

Вона оглядає його з відкрито саркастичною цікавістю.

— У Брейді якісь неприємності? Я б не здивувалася. Бачте, він трохи того, схильний до зирк-підзирків.

— Мені просто потрібно з ним побалакати.

До них приєднується Ентоні Фробішер — Тоунз.

— Чим я можу допомогти вам, сер?

— Це полісмен, — каже Фредді. Вона дарує Тоунзу широку усмішку, яка відкриває маленькі зуби, що жахливо потребують чищення. — Він дізнався про нашу метамфетамінову лабораторію в підсобці.

— Помовч, Фредді.

Вона робить екстравагантний жест, немов засмикує собі на зіпер рота, закінчуючи його обертанням невидимого ключа, але до своєї гри не повертається.

У кишені Ходжеса дзвонить мобільний телефон. Великим пальцем він змушує його замовкнути.

— Я детектив Білл Ходжес, містере Фробішер. Я маю кілька запитань до Брейді Хартсфілда.

— Через застуду він себе відпросив. А що такого Брейді учинив?

— Наш Тоунз поет, і сам того не знає, — зауважує Фредді. Хоча це добре видно з того, як він нервово перебирає ступнями.

— Заткнися, Фредді, останній раз кажу!

— Можу я отримати його адресу, будь ласка?

— Звичайно. Зараз я вам її знайду.

— А мені можна відіткнутись на хвильку? — питає Фредді.

Ходжес киває. Вона натискає клавішу на своєму комп’ютері. Замість Пітфола Гаррі на екрані з’являється текст із заголовком ПЕРСОНАЛ МАГАЗИНУ.

— Престо, — каже вона. — В’язова вулиця сорок дев’ять. Це у…

— Так, у Норт-Сайді, — перебиває Ходжес. — Дякую вам обом. Ви вельми допомогли.

Коли він уже йде, Фредді Лінклаттер гукає йому вслід:

— Це щось із його мамунею, можу закластися. Він просто навісніє за нею.

Ходжес лишень встигає виступити на яскраве сонячне світло, як на нього ледь не налітає Джером. З-за його спини крадькома визирає Холлі. Вона перестала кусати губи й перейшла до нігтів, які в неї мають вельми постраждалий вигляд.

— Я дзвонив вам, — каже Джером. — Чому ви не відповідали?

— Я ставив запитання. З чого це ти аж побілішав?

— Хартсфілд там є?

Ходжес надто здивований, щоб відповісти.

— Ой, та це ж він, — каже Джером. — Мусить бути він. Ви були праві, коли казали, що він за вами стежив, і я знаю яким чином. Це як у тому оповіданні Готорна про викрадений лист.

Холлі припиняє гризти собі нігті тільки заради зауваження:

— По написав те оповідання.[312] Чи вас, дітей, нічого як слід не вчать?

Ходжес каже:

— Не заганяйся так, Джероме.

Джером робить глибокий видих.