Мiстер Мерседес полностью

— Щоб замкнути вашу машину, перед тим як іти до будинку. Ви ж її замкнули, хіба не так?

На мить непевність зблиснула в її очах. Вони обидва це відзначили. І враз вона пропала.

— Звичайно, що замкнула.

Ходжес вчепився в неї очима. Вона зиркнула вбік, крізь велике панорамне вікно на озеро, але він знову вловив її погляд.

— Добре подумайте, місіс Трелоні. Загинули люди, і це дуже важливо. Чи пам’ятаєте ви, зокрема, як управлялися з коробками з їжею, коли діставали ключ з сумки і натискали кнопку ЗАМКНУТИ? Чи бачили, як блимнули на підтвердження фари? Вони ж мусять блимнути, ви це знаєте.

— Звісно, я знаю. — Вона закусила нижню губу, усвідомила це і перестала.

— Ви точно все це пам’ятаєте?

На мить будь-який вираз покинув її обличчя. А потім з усім отим дратівливим тріумфом спалахнула усмішка зверхності.

— Чекайте. Тепер я згадала. Я поклала ключ в сумку після того, як взяла коробки і вийшла з машини. І після того, як натисла кнопку, яка замикає машину.

— Ви так упевнені? — мовив Піт.

— Так.

Вона дійсно була в цьому впевнена і такою й залишиться. Вони обоє це розуміли. Такою ж, як той солідний громадянин, що когось збив і втік, який, коли його нарешті відстежили, каже, що звісно, там була собака, він собаку збив.

Піт захлопнув свій записник і підвівся. Ходжес зробив те саме. Місіс Трелоні не приховувала, що їй не терпиться провести їх до дверей.

— Ще одне запитання, — промовив Ходжес по дорозі до виходу.

Вона здійняла вгору акуратно вищипані брови.

— Де ваш запасний ключ? Ми мусимо і його також забрати.

Цього разу не було ні сторопілого виразу, і очей вона не відвела, жодного вагання не було. Вона відповіла:

— У мене нема запасного ключа, і мені він не потрібен. Я дуже акуратна зі своїми речами, офіцере. Я володію Сірою Леді — так я називаю мою машину — вже п’ять років, і єдиний ключ, яким я бодай колись користувалася, лежить зараз у кишені вашого напарника.

Стіл, за яким вони з Пітом їли ланч, уже було очищено від усього, окрім недопитої Ходжесом склянки води, але він так і залишався там сидіти, дивлячись крізь вікно на парковку і віадук, що позначав неофіційний кордон Лоутавна, до якого ніколи не наважувались потикатися такі мешканці Цукрових Пригірків, як покійна Олівія Трелоні. Та й навіщо б їм? Купити наркотиків? Ходжес був певен, що в Пригірках є наркоші, повно їх, але коли ти живеш там, дилери постачають тобі все, що треба, прямо додому.

Місіс Т. збрехала. Вона мусила збрехати. Або так, або визнати той факт, що єдина мить забудькуватості призвела до жахливих наслідків.

Утім, припустимо — просто теоретично поміркуємо, — що вона сказала правду.

Гаразд, нумо припустимо. Але якщо ми помилялися в тому, що вона залишила свій «мерседес» незамкненим, із ключем у замку запалювання, де ховається наша помилка? І що там насправді сталося?

Він сидить, дивлячись у вікно, згадуючи, не помічаючи, що дехто з офіціантів почав кидати на нього тривожні погляди — обважнілий пенсіонер сидить, розплившись на стільці, наче робот зі спрацьованим акумулятором.

Той смертевіз, так само замкнений, було транспортовано на поліцейську спецстоянку евакуатором. Ходжес із Гантлі отримали це повідомлення, коли вже сідали в свою машину. Туди якраз прибув головний механік із «Росс Мерседес»[94], який запевняв, що зможе відімкнути ту чортову тачку. Врешті-решт.

— Передайте йому, щоб не переймався, — сказав Ходжес. — У нас є ключ.

На іншому кінці зависла пауза, а потім лейтенант Моріссі перепитав:

— Справді? Не хочете ж ви сказати, що вона…

— Ні, ні, нічого такого. А механік стоїть поряд з вами, лейтенанте?

— Він надворі, роздивляється пошкодження на машині. «Збіса, ледь не плакати хочеться», — це те, що я чув.

— Йому було б варто пролити пару крапель сліз по загиблих людях, — сказав Піт. Він кермував. Очисники совалися туди-сюди по лобовому склу. Дощ сильнішав. — Без образ.

— Скажіть йому, щоб він зв’язався з автосалоном і дещо з’ясував, — сказав Ходжес. — І потім нехай подзвонить мені на мобільний.

Дорожньому руху в центрі міста заважало багато заторів, почасти через дощ, почасти тому, що перед Міським Центром було перекрито Марлборо-стрит. Вони проїхали лише чотири квартали, коли озвався Ходжесів мобільний. Дзвонив Говард Мак-Ґрорі, механік.

— Ви знайшли когось у салоні, щоб з’ясувати те, чим я цікавився? — запитав у нього Ходжес.

— Нема потреби, — сказав Мак-Ґрорі. — Я працюю у Росса з 1987 року. Відтоді провів, либонь, з тисячу «мерсів» на виїзд із воріт, і можу вам сказати, що всі вони від’їжджали з двома ключами.

— Дякую, — сказав Ходжес. — Ми скоро будемо. Маємо ще декілька питань до вас.

— Я буду тут. Це жахливо. Жахливо.

Ходжес завершив розмову і переповів почуте від Мак-Ґрорі.

— Тебе це дивує? — спитав Піт. Попереду висів знак ОБ’ЇЗД, який спрямовував їх кругаля поза Міським Центром… Тобто можна було засвітити свої значки, але обом цього не схотілося робити. Зараз їм хотілося побалакати.