Мiстер Мерседес полностью

Ходжес обертається до Піта:

— Перед кабіни. Звернув увагу?

— Подушки безпеки не розкрилися. Він їх відключив. Говорить про умисність.

— А також говорить про те, що він знає, як це робиться. Які твої висновки щодо маски?

Піт, не торкаючись самого скла, задивився крізь дощові краплини у вікно з водійського боку. На шкіряному водійському сидінні лежала гумова маска — того типу, що її натягують на голову. Жмути дуркуватого помаранчевого волосся стирчали в неї над скронями, наче роги. Червона гумова бульба замість носа. Без голови, яка б розтягувала її зсередини, червоногуба усмішка перетворилася на глумливу гримасу.

— Огидна, наче з самого пекла. Ти коли-небудь бачив той телефільм про клоуна в каналізації?

Ходжес хитає головою. Пізніше — тільки за кілька тижнів перед своїм виходом на пенсію — він купив DVD з цим фільмом, і Піт виявився правим[90]. Та маска була дуже близькою до обличчя Пеннівайза, клоуна з того фільму.

Вони вдвох знову обійшли машину довкола, цього разу відзначаючи кров на колесах і поріжках. Більшу частину її буде змито ще до того, як приїдуть техніки й привезуть брезент; тоді все ще лишалося сорок хвилин до сьомої ранку.

— Офіцери! — погукав Ходжес. А коли зібрався весь гурт: — Хто з вас має мобільний телефон із фотокамерою?

Вони всі мали. Ходжес розставив їх колом навкруг того, що подумки вже називав смертевозом — одним словом, смертевіз, саме так, — і вони почали знімати.

Офіцер Шеммінгтон стояв трохи подалі, балакаючи по мобільному. Піт підкликав його до себе кивком голови.

— Є у вас якась інформація про вік цієї жінки, Трелоні?

Шеммінгтон звірився зі своїм блокнотом:

— Дата народження в її водійських правах третє лютого 1957 року. Таким чином, їй мусить бути… еее…

— П’ятдесят два, — сказав Ходжес. Вони з Пітом пропрацювали разом понад дюжину років і тепер уже багато речей їм не потрібно промовляти вголос. Олівія Трелоні мала стать і вік, якраз підходящі для Паркового ґвалтівника, але сама аж ніяк не підходила на роль масового вбивці. Вони знали, що траплялися випадки, коли водії втрачали контроль над своїми машинами і ненавмисне в’їжджали в гурт людей — тільки п’ять років тому, в цьому ж самому місті, водій віком за вісімдесят і на межі маразму проорав своїм «Б’юїком Електра» вуличне кафе, убивши одну людину й поранивши з півдесятка інших, — але Олівія Трелоні не вкладалася і в цю категорію також. Занадто молода.

Плюс, там була та маска.

Проте…

Проте.

На срібній таці приносять рахунок. Ходжес кладе поверх нього свою картку і, чекаючи, поки її принесуть назад, сьорбає каву. Він наївся сповна і вдоволений, а такий стан посеред дня зазвичай залишає його готовим до двогодинного сну. Але не цього пополудня. Цього пополудня він бадьорий, як ніколи.

Те «проте» було таким очевидним, що нікому з них не було потреби промовляти його вголос — ні для патрульних (яких весь час прибувало туди дедалі більше, хоча той чортів брезент привезли тільки о чверть по сьомій), ні самим собі. Двері «SL500» були замкнені, а замок запалювання порожнім. Не малося й ознак вламування, які могли помітити обидва детективі, а пізніше того ж дня це підтвердив головний механік міського автосалону «Мерседес».

— Наскільки важко було б комусь відтиснути вікно? — спитав того механіка Ходжес. — Відкрити таким способом замок?

— Абсолютно неможливо, — відповів механік. — Ці «мерси» збудовані, як слід. Якби комусь вдалося таке зробити, залишилися б сліди. — Він посунув на потилицю свій картуз. — Трапилася явно проста річ, офіцери. Вона залишила ключ у замку запалювання, а коли вийшла, проігнорувала застережний сигнал. Мабуть, перебувала думками деінде. Злодій побачив ключ у замку і вкрав машину. Я маю на увазі, що він мусив мати ключ. Як інакше він зміг би замкнути машину, коли її полишав?

— Ви весь час говорите «вона», — сказав Піт. Вони не повідомляли механіку ім’я хазяйки.

— Ха, нумо вгадаймо, — тепер механік уже трішки заусміхався. — Це «мерседес» місіс Трелоні. Олівії Трелоні. Вона купила його в нашому салоні, і ми його обслуговуємо кожні чотири місяці, безперебійно. У нас на обслуговуванні лише кілька дванадцятициліндрових, і я знаю їх усі, — а потім, говорячи не що інше, як категорично жахливу правду. — Цей бейбі сущий танк.

Кілер завів цей «Бенц» між двох контейнерів, заглушив двигун, стягнув із себе маску, промив її дезінфектантом і покинув машину (заховавши рукавички і сіточку для волосся, мабуть, до внутрішніх кишень куртки). Але перед тим, як загубитися в тумані, він показав останнє «фак-ю»: замкнув машину рідним майстер-ключем Олівії Енн Трелоні.

Саме це й було отим «проте».

Вона попередила нас, щоб ми поводились тихо, бо її мати спить, згадує Ходжес. Потім вона подала нам каву і печиво. Сидячи в «ДеМазіо», він допиває залишок із сьогоднішньої чашки, чекаючи, поки йому повернуть його кредитну картку. Він думає про вітальню в тій велетенській квартирі, з її ошелешливим видом на озеро.