Завершуючи зміну цього дня, він їде повз будинок на Тіберрі-лейн[101], де зі своїми матір’ю, батьком і сестрою мешкає найманий хлопець Ходжеса, Джером Робінсон. Джером Робінсон також бісить Брейді. Робінсон симпатичний на вигляд, він працює на екс-копа, і ще він кожного вікенда гуляє з новою дівчиною. І кожна дівчина в нього гарна. Деякі з них навіть білі. Це неправильно. Це протиприродно.
— Гей! — гукає Робінсон. — Містере морозивник! Зачекайте!
Він легко біжить через галявину разом зі своїм собакою, великим ірландським сетером, який мчить за ним по п’ятах. А поза ними біжить і приблизно дев’ятирічна Джеромова сестричка.
— Купи мені якогось шоколадного, Джеррі! — кричить вона. —
У нього навіть ім’я білого хлопця. Джером.
Джером у мокасинах без шкарпеток, щиколотки в нього все ще зелені після підстригання галявини в екс-копа. На його безумовно вродливому обличчі велика посмішка, і Брейді може закластися, що, коли він спалахує нею до своїх вікендових краль, ті дівчатка спускають з себе трусики і розчепірюють руки: «Нумо входь,
Сам Брейді ніколи не був із дівчиною.
— Як настрій, чоловіче?! — питається Джером.
Брейді, який уже виліз із-за керма і стоїть біля торгового віконця, вишкірюється:
— Добрий. Уже майже кінець зміни, і від цього в мене завжди добрий настрій.
— У вас залишилося якесь шоколадне? Ота Маленька Русалонька бажає шоколадного.
Брейді показує йому великий палець, так само усміхаючись. Це майже та сама усмішка, яку він мав під клоунською маскою, коли з буквально втиснутою в мат педаллю акселератора він врізався у натовп отих жалюгідних шукачів роботи перед Міським Центром.
— Добре вас чую, прийняв-пойняв, друже мій.
Підбігає маленька сестричка, очі іскряться, кіски метляються.
— Джере, не називай мене Маленькою Русалонькою, я це ненавиджу!
Їй років дев’ять чи близько того, і в неї також сміховинно біле ім’я: Барбара. Брейді сприймає чорношкіру дитину з іменем Барбара чимсь настільки сюрреалістичним, що навіть не образливим. Єдиний, хто в цій родині має негритянське ім’я, це собака, який зараз стоїть на задніх лапах, поставивши передні на борт фургона, і махає хвостом.
— Оделл, сидіти! — наказує Джером, і пес сідає, хекаючи, проте з веселим виглядом.
— А як щодо вас? — питає Брейді в Джерома. — Що-небудь вам?
— Мені ванільне, м’яке, будь ласка.
— «Ванільним тобі самому хотілося б бути», — думає Брейді та вручає їм їхні замовлення[103].
Він любить підглядати за Джеромом, йому подобається
Місіс Трелоні не мала жодних друзів. І чоловіка не мала також. Тільки свою хвору матусю. Завдяки чому вона була легким м’ясом, особливо після того, як її почали обробляти копи. А що, вони зробили за Брейді половину роботи. Решту він зробив сам, буквально під самісіньким носом тієї кощавої суки.
— Ось, тримайте, — промовляє Брейді, вручаючи Джерому замовлені ним ласощі, а так хотілося б, аби вони були затруєні миш’яком. Або, скажімо, варфаріном[104]. Зарядити цим морозиво, і в них тектиме кров з рота, з очей і вух. Не кажучи вже про їхні гузна. Він уявляє собі, як усі діти Вест Сайду кидають свої наплічники і дорогоцінні мобілки, коли в них з кожного отвору починає дзюрити кров. Який міг би вийти з цього фільм-катастрофа!
Джером подає йому десятку, і разом з рештою Брейді вручає йому собаче печиво.
— Для Оделла, — каже він.
— Дякую, містере! — каже Барбара і лиже свій шоколадний ріжок. — Смачнюще!
— Насолоджуйся, серденько.
Він їздить фургоном «Містер Смаколик», а також часто їздить на виклики «фольксвагеном» з написом «Кібер-Патруль», але справжня його робота цього літа — це детектив К. Вільям Ходжес (Пенс.). А саме — зробити так, щоб детектив Ходжес (Пенс.) скористався отим своїм револьвером.
Брейді бере курс назад, до Фабрики морозива Льоба, щоби поставити там фургон і перевдягнутись у своє нормальне вбрання. Всю дорогу він дотримується обмежень швидкості.
Хто про безпеку дбає, біда того обминає.
