Стрижений нахиляється. Широко відтуляється борт його піджака. Ні, не «Глок», а «Ругер»[111]. Ніби як радше ковбойська зброя, на думку Ходжеса.
— А я, — промовляє Ходжес, — щиро сподіваюся, що ви маєте право про це питати.
Лоб його співбесідника наморщується:
— Перепрошую?
— Я гадаю, ви з приватної охорони, — терпляче каже Ходжес, — але я хочу побачити якесь посвідчення. А взагалі, знаєте, що? Я хочу побачити ваш дозвіл на приховане носіння тієї гармати, що у вас під піджаком. І краще, якщо воно знайдеться у вас у портмоне, а не лежатиме в бардачку у вашій машині, бо інакше ви порушник розділу дев’ятнадцятого міського кодексу володіння зброєю, який, якщо викласти коротко, постановляє: «Якщо ви носите зброю приховано, ви також мусите носити з собою
Нахмуреність стриженого поглиблюється.
— То ви коп?
— На пенсії, — каже Ходжес, — але це не означає, що я забув власні права чи ваші обов’язки. Покажіть мені ваше посвідчення і дозвіл на зброю, будь ласка. Ви не мусите мені їх давати в руки…
— Ви збіса праві, не мушу.
— …але я хочу їх побачити. А вже потім ми можемо розглянути причини моєї присутності тут, у Бузковому проїзді.
Стрижений замислюється, але лише на кілька секунд. Потім він дістає портмоне і різко його розкриває. У їхньому місті — як і в більшості, гадає Ходжес — працівники приватних охоронних служб ставляться до копів пенсіонерів так, немов ті все ще перебувають на дійсній службі, бо копи-пенсіонери мають повно друзів, які
— Редні, не Родні, — каже Ходжес. — Як Редні Фостер, той кантрі-співак[112].
Обличчя «Фостера» розпливається в усмішці:
— Саме так.
— Містере Піпелз, мене звуть Білл Ходжес, я завершив свою кар’єру Детективом Першого класу, і останньою моєю великою роботою було розслідування справи Мерседес-Кілера. Я гадаю, ця інформація доволі вичерпна, щоби вам зрозуміти, чому я тут.
— Місіс Трелоні, — каже «Фостер», відступаючи з повагою назад, коли Ходжес прочиняє двері свої машини, вилазить і потягується. — То це невеличка подорож у країну спогадів, детективе?
— Я тепер просто містер, — простягає йому руку Ходжес. Піпелз її потискає. — А щодо іншого ви праві. Я пішов у відставку з копів майже в той самий час, коли місіс Трелоні пішла в відставку цілком з життя.
— Сумно то було, — промовив Піпелз. — Ви знаєте, що діти обкидали яйцями її ворота? І то не просто на Гелловін. Разів три чи чотири. Одну таку зграю ми впіймали, але інші… — Він похитав головою. — Плюс туалетний папір.
— Йо, вони таке люблять.
— А одної ночі хтось намалював графіті на лівій ворітниці. Ми цим заопікувалися до того, як вона могла побачити, і я цьому радий. Ви знаєте, що там було?
Ходжес хитає головою.
Піпелз притишує голос:
— ПИЗДА ВБИВЦЯ, ось що там було написано — величезними, спливаючими літерами. Що було абсолютно несправедливим. Вона дала маху, от і все. Є серед нас такі, хто бодай раз чи й не раз не схибили?
— Не я, це напевне, — каже Ходжес.
— Правильно. Біблія каже, нехай той, хто без гріха, кине перший камінь.
«Коли рак на горі свисне», — думає Ходжес і питає (з чесною цікавістю):
— Вам вона подобалася?
Очі Піпелза перебігають вгору і вліво тим мимовільним порухом, який Ходжес впродовж років і років так багато разів спостерігав у кімнаті для допитів. Це означає, що Піпелз або збирається ухилитися від відповіді, або відверто збрехати.
Наразі відбувається ухиляння.
— Ну, — починає він, — вона правильно ставилася до нас на Різдво. Подеколи вона плутала наші імена, але пам’ятала, хто ми такі, і кожен з нас отримував по сорок доларів і пляшці віскі.
— На кого саме працюють «Невсипущі»?
— Воно називається «Асоціація Цукрові Пригірки». Знаєте, звичайне таке об’єднання мешканців району. Вони борються проти міських законів щодо зонування територій, коли ті їм не подобаються, і переймаються тим, щоб усі на районі відповідали певним… гм, стандартам — мабуть, так це можна назвати. Багацько тут різних правил. Типу, на Різдво можна засвічувати білу ілюмінацію, а кольорову не можна. І вона не мусить блимати.
