Мiстер Мерседес полностью

Ма бачить, що Брейді посміхається, і посміхається йому у відповідь. Вона підводить руку та, стиснувши кулак, вертить ним з боку в бік. «Накрути йому яйця, медовий мій». Посмішка Брейді ширшає до вищиру. Нехай у нього Ма й п’яниця, хай вона готує їжу лише раз чи два на тиждень і може бути дражливою не згірш за лайно, але інколи вона читає його, як книжку.

— Окей, — каже Брейді. — А як тобі, якщо я поїду власною машиною?

— Ти ж знаєш, я не можу компенсувати тобі пробіг персонального автомобіля, — каже Тоунз.

— Це також політика компанії, — відгукується Брейді. — Правильно?

— Ну… атож.

У «Schyn Ltd», німецькій корпорації, яка володіє компанією «Дискаунт Електронікс», упевнені, що використання кібер-патрульними «фольксвагенів» — це добра реклама. Фредді Лінклаттер каже, що кожний, кому подобається, аби його комп’ютер лагодив хтось, хто їздить «жуком» кольору зелених шмарклів, навіжений, і в цьому Брейді з нею цілком погоджується. Тим не менше, вочевидь таких навіжених довкола багато, бо викликів їм ніколи не бракує.

А там же ще сама Пола Роллінз і трохи грошенят від неї.

— Окей, — погоджується Фредді, — але ти мені будеш винен.

— Дякую, друже.

Брейді обриває зв’язок, не завдаючи собі клопоту сказати: «Ти мені не друг, і ми обидва це знаємо».

Пола Роллінз пишна блондинка, яка живе у псевдотюдорівському[186] шістнадцятикімнатному маєтку за три квартали від румовища покійної місіс Т. І у всіх тих кімнатах вона живе сама. Брейді не знає точно, звідки в неї такі статки, але здогадується, що вона друга чи третя колишня статусна дружина якогось багатого чолов’яги, котра, розлучаючись із ним, виторгувала собі вельми вигідні умови. Можливо, той чолов’яга спочатку був у такому трансі від її буферів, що не завдав собі клопоту зі шлюбною угодою. Брейді цим не дуже переймається, він лише знає, що вона має достатньо, щоб давати гарні чайові, й ніколи не намагалася помацати його прутень. Це добре. У нього нема інтересу до пишної фігури місіс Роллінз.

Але вона таки хапає його за руку й майже засмикує крізь двері.

— Ох… Брейді! Слава Богу!

Вигукує вона це так, наче якась жінка, що дочекалася порятунку з безлюдного острова, де вона провела три дні без води та їжі, але він чує оту крихітну паузу перед його іменем і помічає, як вона скинулася очима, щоб прочитати ім’я в нього на грудях, хоча він бував тут уже з півдюжини разів. (Як на те пішло, Фредді теж не менше; Пола Роллінз серійна ґвалтівниця комп’ютера.) Йому байдуже те, що вона його не пам’ятає. Брейді подобається бути забутнім.

— Це просто… я не знаю, що з ним не так!

Ніби ця тупа вагіна бодай колись це знає. Останнього разу як він приїздив сюди, шість тижнів тому, в неї трапилася «паніка ядра»[187], а вона була впевнена, що якийсь комп’ютерний вірус пожер усі її файли. Брейді делікатно спровадив її з кабінету, пообіцявши (не вельми обнадійливим тоном) зробити все можливе. Потім він сів, перевантажив комп’ютер і якийсь час пошарився в неті, перш ніж покликати хазяйку й повідомити їй, що якраз вчасно зумів владнати проблему. Ще б півгодини, сказав він, і її файли дійсно пропали б. Вона вручила йому вісімдесят доларів. Того ж дня він сходив із Ма повечеряти й вони розпили пляшку доволі непоганого шампанського.

— Розкажіть мені, що трапилося, — питає Брейді похмуро, як якийсь нейрохірург.

— Я не робила нічого, — скиглить вона. Вона завжди скиглить. Чимало з клієнтів, до яких він з’являється за викликом, скиглять. І то не тільки жінки. Ніщо не позбавляє мужності будь-якого високопосадовця стрімкіше за ймовірність того, що все, що малося на його «МакБуку», відлетіло на цифрові небеса.

Вона тягне його через світлицю (вона довга, як вагон-ресторан «Амтрак»[188]) до свого кабінету.

— Я ніколи не дозволяю доморядниці сюди заходити, прибираю тут сама — помила вікна, почистила пилосмоком підлогу, а коли сіла подивитися електронну пошту, цей чортів комп’ютер навіть не ввімкнувся!

— Гм. Дивина.

Брейді знає, що місіс Роллінз для домашніх робіт тримає служницю-латиноску, але виходить так, що тій служанці не вільно заходити в кабінет. Що добре для неї, бо Брейді вже помітив причину проблеми, і якби в цьому була винна служниця, мабуть, її було б звільнено.

— Ти можеш це владнати, Брейді?

Завдяки сльозам, які в них плавають, великі сині очі місіс Роллінз здаються навіть більшими, ніж завжди. Раптовим спалахом Брейді згадує оті старі мультики про Бетті Буп[189], які можна подивитися на «Ютьюбі», зблискує думка «пуп-пуп-пі-дуп!», і він змушений здушити сміх.

— Звичайно, я спробую, — галантно відповідає він.

— Мені треба збігати через вулицю до Гелен Вілкокс, — каже вона, — але це тільки на кілька хвилин. Там, у кухні, свіжа кава, якщо захочеш.