Мiстер Мерседес полностью

Щоправда, він поки не знає, яким саме буде те сяйво, але з цим все гаразд. Час він має, і спочатку треба ще дещо зробити. Йому треба знищити оті Ходжесові «неоприлюднені деталі» і переконати того, що він, Брейді, дійсно є тим самим Мерседес-Кілером, монстром, якого Ходжес не зумів упіймати. Йому треба втирати це, поки не заболить. Це треба зробити тому, що якщо Ходжес дійсно вірить у ті фіктивні «неоприлюднені деталі», інші копи — справжні копи — мусять також у них вірити. Це неприпустимо. Йому потрібна…

— Репутація! — вигукує Брейді до порожньої кухні. — Мені потрібна репутація!

Він береться готувати сніданок: шинку з яйцями. Може, запах долетить нагору, до Ма, і пробудить її. Не велике діло, якщо ні. Він сам з’їсть її порцію. Він доволі голодний.

Цього разу подіяло, хоча коли, зав’язуючи на собі халат, Дебора Енн з’являється, вона ще не зовсім прокинулася. У неї червоні повіки, щоки бліді, волосся розпатлане навсібіч. Її більше не мучить похмілля, зовсім, для цього її мозок і тіло надто звикли до пійла, але ранки вона проводить у м’яко розфокусованому стані, дивлячись ігрові шоу та ковтаючи «Тамзи»[185]. Близько другої години дня, коли світ для неї набуває більшої чіткості, вона вихиляє свою першу денну порцію алкоголю.

Якщо вона й пам’ятаєте те, що відбулося вночі, вигляду не подає. Та й взагалі, вона й словом про таке ніколи не згадує. Ніхто з них не згадує.

«Так само ми ніколи не говоримо про Френкі, — думає Брейді. — А якби почали, що б ми сказали? Господи, як погано, що він тоді так упав?»

— Пахне гарно, — мовить вона. — І для мене є?

— Скільки захочеш. Кави?

— Будь ласка. Побільше цукру.

Вона сідає до столу та втуплює очі в телевізор на стійці. Той не ввімкнутий, але вона все одно втуплюється в нього очима. Звідки про це знати Брейді, може, вона вважає, що телевізор увімкнутий?

— Ти не одягнув свою уніформу, — каже вона, маючи на увазі синю сорочку на ґудзиках з логотипом «ДИСКАУНТ ЕЛЕКТРОНІКС» на кишені. Три таких висять у його шафі. Він сам їх прасує. Так само як чистка пилосмоком підлоги та прання їхнього одягу, прасування не входить до маминого репертуару.

— Мені виходити не раніше десятої, — пояснює він, і немов ці слова виявилися магічним заклинанням, прокидається і починає з дзижчанням сунутися по робочій стійці його телефон. Він встигає його підхопити раніше, ніж той міг би впасти на підлогу.

— Не відповідай, медовий мій. Прикинься, ніби ми поїхали кудись на сніданок.

Ідея приваблива, але Брейді не спроможний проігнорувати телефон, коли той дзвонить, так само, як він не здатен ігнорувати свої безладні й безперервно змінні плани на якусь грандіозну руйнацію. Він дивиться, хто його викликає, і не дивується, побачивши у віконці ТОУНЗ. Ентоні «Тоунз» Фробішер, велике цабе «Дискаунт Електронікс» (філії, що в торговельному центрі «Березовий Пагорб»).

Він натискає кнопку й мовить:

— Тоунзе, в мене сьогодні робочий день не з самого ранку.

— Я знаю, але ти мені потрібен, треба обслужити виклик. Ти мені дуже, дуже потрібен. — Тоунз не може примусити Брейді їхати на виклик у його пізній день, звідси й цей його улесливий тон. — Плюс, це місіс Роллінз, а ти ж знаєш, вона не скупиться на чайові.

Звісно, вона така, вона живе в Цукрових Пригірках. «Кібер-Патруль» отримує багато викликів з Цукрових Пригірків, і одною з їхніх клієнток — одною з клієнток Брейді — була покійна Олівія Трелоні. Він двічі був у неї вдома за викликами, вже після того, як почав спілкуватися з нею під «Блакитною Парасолькою Деббі», і який же то був кайф. Бачити, як сильно вона схудла. Бачити, що в неї вже почали труситися руки. А також отримати доступ до її комп’ютера, що відкрило для нього безліч можливостей.

— Не знаю я, Тоунзе…

Та звісно ж, він поїде, і не тільки тому, що місіс Роллінз добре віддячує. Приємно буде прокотитися по Бузковому проїзду повз садибу № 729, думаючи: «Це моя заслуга, що ці ворота стоять закриті. Тоді мені вистачило лише підштовхнути її востаннє, додавши певну маленьку програмку до її „Мака“».

Комп’ютери, вони чудесні.

— Послухай, Брейді, якщо ти приймеш цей виклик, можеш не працювати сьогодні у крамниці цілий день, як тобі таке? Просто повернешся, поставиш «жука» на місце й гуляй собі, де заманеться, до часу, коли мусиш заводити отой ідіотський морозивний фургон.

— А як щодо Фредді? Чому ти не пошлеш її? — це вже відверте глузування. Якби Тоунз міг послати Фредді, вона б уже була на дорозі туди.

— Подзвонила, що захворіла. Каже, в неї той жіночий період, і це її просто вбиває. Звичайно, це з лайна ліплена брехня. Я це знаю, вона це знає, і вона знає, що я знаю, але, якщо я за це на неї наїжджатиму, вона подасть заяву про утиски на сексуальному ґрунті. І вона знає, що я про це також знаю.