Мiстер Мерседес полностью

Як і попереднього дня, в неділю сонячно, зовсім по-літньому. Як і попереднього дня, Брейді розпродується вже під четверту годину, щонайменше за дві години до наближення часу вечеряти, коли парки починають пустішати. Він думає, чи не подзвонити додому, спитати, що б хотілося його матері на вечерю, та потім вирішує купити щось на винос «У Довгого Джона Сілвера»[243], зробивши їй сюрприз. Вона любить «Лангостіно лобстер»[244].

Як з’ясовується, натомість Брейді стає тим, хто отримує сюрприз.

Він заходить у будинок з гаража й вітання: «Агов, мам, я вдома» завмирає в нього на губах. Цього разу вона не забула вимкнути духовку, але запах підгорілого м’яса, яке вона смажила собі на обід, висить у повітрі. З вітальні чуються якісь приглушені барабанні звуки й дивне, клекотливе квиління.

На одній з передніх конфорок стоїть глибока пательня з довгою ручкою. Він зазирає до неї і бачить крихти пересмаженого фаршу, що здіймаються із плівки застиглого жиру, наче маленькі вулканічні острови. На робочій стійці стоїть напівпорожня пляшка «Столичної»[245] і банка майонезу — єдиного соусу, яким вона завжди присмачує собі біфштекси.

Поплямовані маслом пакети з привезеною їжею випадають у Брейді з рук. Він цього навіть не помічає.

«Ні, — думає він. — Такого не може бути».

Тим не менше, все саме так. Він навстіж відчиняє дверці кухонного холодильника — й ось він, на верхній полиці лежить пакет з отруєним м’ясом. Тільки тепер м’яса в нім залишилася половина.

Він ідіотськи тупиться на нього очима, думаючи: «Вона ніколи не перевіряє міні-холодильник у гаражі. Ніколи. Він мій».

За цією приходить наступна думка: «Звідки ти знаєш, що вона перевіряє, коли тебе тут нема? Цілком можливо, що вона нишпорила у всіх твоїх шухлядах і зазирала під твій матрац».

Той клекотливий плач долітає знов. Брейді біжить до вітальні, ударом ноги посилаючи один із пакетів з «Довгого Джона Сілвера» під кухонний стіл і залишаючи відчиненими дверці холодильника. Його мати правцем сидить на дивані. Вона у своєму шовковому блакитному піжамнім костюмі. Курточка заляпана посмуженими кров’ю кавалками блювотиння. Живіт у неї випнувся, напружуючи ґудзики; це живіт жінки на сьомому місяці вагітності. Волосся стирчить навкруг її пергаментно-блідого обличчя, немов воно розлетілося від якогось дикого вибуху. Ніздрі в неї забиті кров’ю. Очі вибалушені. Вона його не бачить, чи то так йому спершу здається, але потім вона простягає руки.

— Мамо! Мамо!

Перша думка в нього — постукати її по спині, але він дивиться на майже геть доїдений біфштекс на кавовому столику поряд із залишком того, що, мабуть, було ідеально величезною порцією «викрутки», і розуміє, що постукування по спині нічого доброго не принесуть. Їжа не застрягла у неї в горлі. Якби ж то так.

Відновлюється той барабанний звук, який він почув, коли зайшов у дім — це починають поршнями ходити вгору та вниз її ноги. Це так, ніби вона марширує на місці. У неї вигинається спина. Злітають прямо вгору руки. Тепер вона марширує і одночасно сигналізує, що триочковий кидок був правильним. Одна ступня вилітає вперед, штурхаючи кавовий столик. Перекидається келих із її «викруткою»[246].

— Мамо!

Її кидає назад, на диванні подушки, потім уперед. Її сповнені болю очі дивляться на нього. Вона задавлено клекоче щось, що може бути, а може й не бути його ім’ям.

Що треба давати постраждалим від отруєння? Може, сирі яйця? Чи кока-колу? Ні, «кола» — то від розладу шлунка, а в неї зайшло далеко поза це.

«Треба мені встромити їй пальці в горло, — думає він. — Змусити її все вирвати».

Та тут починають виконувати свій власний марш її зуби, і він відсмикує назад вже було нерішуче простягнуту руку, натомість прикриваючи долонею собі рота. Він бачить, що вона вже майже на шмаття покусала собі нижню губу; ось звідки кров у неї на курточці. Частина її, принаймні.

— Брейїіі! — Вона ривками втягує в себе повітря. За тим звучить утробне, але зрозуміле: — Поони… ев’я… ои… ои!

«Подзвони дев’ять-один-один».

Він йде до телефону та знімає слухавку, переш ніж усвідомити, що насправді він не може цього робити. Думає про обов’язкові запитання, відповіді на які неможливі. Він кладе слухавку назад і різко обертається до неї.

— Чому ти пішла нишпорити там, мамо? Чому?

— Брейїіі! Ев’я… ои… ои!

— Коли ти це їла? Скільки минуло часу?

Замість відповіді вона знов починає маршувати. Голова в неї відсмикується назад, вибалушені очі секунду чи дві роздивляються на стелю, а потім голова знову смикається вниз. Спина в неї взагалі не рухається; враження, ніби голова в неї на кулькопідшипниках. Повертаються ті клекотливі звуки — звуки води, яка намагається прорватися крізь частково забитий стік. Рот її роззявляється, і вона вивергає з себе блювоту. Та падає їй у пелену з сирим «ляп», і, о Боже, наполовину то кров.

Він думає про всі ті моменти, коли йому хотілося, щоб вона померла. «Але ж я ніколи не хотів, щоб це було так, як оце зараз, — думає він. — Ніколи, щоб як зараз».