Мiстер Мерседес полностью

— Як досвідчений детектив, я роблю висновок, що ти хотіла врятувати свій шлюб.

Вона дарує йому бліду посмішку.

— Ти добра людина, Білле. Іди, скористуйся туалетом.

Коли він повертається, вона знову лежить, скулившись, в ліжку. Він обнімає її зі спини, і так вони й сплять, притискаючись одне до одного, всю решту ночі.

Настає недільний ранок і, перш ніж взяти душ, Джейні показує йому, як користуватися її «айПадом». Ходжес пірнає під «Блакитну Парасольку Деббі» і знаходить там нове повідомлення від Містера Мерседеса. Воно коротке й по суті справи: «Я вирішив тебе в’їбати, дідусю».

— Йо, але розкажи мені, як ти насправді почуваєшся, — мовить Ходжес, і сам себе дивує власним сміхом.

З ванної, загорнута у рушник, виходить Джейні, пара валує навкруг неї, наче якийсь голлівудський спецефект. Вона питається, з чого він так регоче. Ходжес показує їй повідомлення. Їй воно не здається аж таким забавним.

— Я сподіваюся, ти знаєш, що робиш.

Ходжес також на це сподівається. В одному він упевнений: повернувшись додому, він дістане з сейфа у спальні той «Глок .40», який був носив на роботі, і почне носити його знову. Веселого Ляпанця більше недостатньо.

Поряд із двоспальним ліжком виспівує телефон. Джейні відповідає, коротко розмовляє, кладе слухавку.

— Це була тітка Шарлотта. Вона пропонує за двадцять хвилин зустрітися нашій веселій команді за сніданком. Гадаю, їй не терпиться дістатися у Цукрові Пригірки й почати там перевірку столового срібла.

— Окей.

— Також вона повідомила, що ліжко було занадто жорстким, і через поролонові подушки їй довелося прийняти протиалергійну пігулку.

— Угу-угу. Джейні, а комп’ютер Олівії так і залишився в її домі в Цукрових Пригірках?

— Звичайно. У кімнаті, яку вона використовувала як кабінет.

— Ти можеш замкнути ту кімнату, щоб вони до неї не заходили?

Вона мовчить, зайнята роздивлянням свого бюстгальтера, застигнувши на мить у цій позі, з ліктями, відставленими назад, — архетип жінки.

— До біса це. Я просто накажу їм нічого там не чіпати. Я не збираюся дозволяти цій жінці мене затюкувати. А як щодо Холлі? Ти бодай щось розумієш з того, що вона каже?

— Я думав, на вечерю вона була замовила собі ніжбугель, — признається Ходжес.

Джейні падає в крісло, в якому він знайшов її вночі заплаканою, тільки цього разу вона сміється:

— Любий, ну, ти й поганющий детектив. Що в даному сенсі означає добрий.

— Коли похоронні процедури закінчаться і вони поїдуть…

— Найпізніше в четвер, — каже вона. — Якщо вони залишаться надовше, я їх повбиваю.

— І жодний суд присяжних на землі не визнає тебе винною. Коли вони поїдуть, я хочу привезти свого друга Джерома, щоб він подивився той комп’ютер. Я привіз би його раніше, але…

— Вони не даватимуть йому спокою. І мені.

Ходжес, думаючи про яскраві й чіпкі очі тітки Шарлотти, з цим погоджується.

— А хіба там зберігається щось після «Блакитної Парасольки»? Я гадала, там усе зникає, коли ти виходиш з цього сайту.

— Та не «Блакитна Парасолька Деббі» мене наразі цікавить. Мене цікавлять привиди, яких твоя сестра чула ночами.

Коли вони вже йдуть до ліфта, він питає в Джейні про те, що турбувало його відтоді, як вона зателефонувала йому вчора після полудня.

— Ти думаєш, це ті розпитування про Олівію довели до інсульту твою матір?

Вона з нещасним виглядом знизає плечима.

— Хто може це знати. Вона була вже дуже старою — щонайменше років на сім старша за тітку Шарлотту, здається, — а постійний біль доволі сильно її надсаджував. — А потім, знехотя: — Це могло зіграти якусь роль.

Ходжес проводить долонею собі по наспіх причесаному волоссю, знову його куйовдячи.

— Ох, Господи-Ісусе.

Дзвякає ліфт. Вони заходять усередину. Вона обертається до Ходжеса й хапає його за обидві руки. Слова її швидкі, нагальні:

— Ось що я тобі скажу, тим не менше. Якби мені довелося робити це знову, я все одно зробила б так само. Мама прожила довге життя. Оллі, з іншого боку, заслуговувала бодай ще на кілька років. Вона не була несамовито щасливою, але з нею було все гаразд, поки той сучий син не взявся за неї. Це… це, як та зозуля. Вкрасти її машину й використати її, щоб убити восьмеро людей і я не знаю скількох іще покалічити, було для нього недостатньо, авжеж? О, ні. Він схотів украсти ще й її розум.

— Отже, ми сунемо вперед.

— Чорти забирай, саме це ми робимо. — Її пальці ще міцніше стискають його долоні. — Це наш обов’язок, Білле. Ти це розумієш? Наш.

Він не зупинився б у будь-якому випадку, він уже прикусив краєчок, але цю запальність у її словах приємно чути.

Двері ліфта відчиняються. Холлі, тітка Шарлотта й дядько Генрі вже чекають у вестибюлі. Тітка Шарлотта обдивляється їх своїми доскіпливими воронячими очима, ймовірно, дошукуючись ознак того, що старий напарник Ходжеса називав «свіжойобаним виглядом». Вона питає, що змусило їх так надовго затриматися, потім, не чекаючи на відповідь, оголошує, що сніданкове меню виглядає дуже вбогим. Якщо вони сподівалися замовити омлет, їм не пощастило.

Ходжес думає, що попереду в Джейні Паттерсон кілька дуже довгих днів.