Краєм ока стежу за нею: лежить із заплющеними очима, трохи тремтить, щоки розпашіли, язиком облизує сухі губи. Шепоче, що нікуди не хоче йти. Я обіймаю її і відчуваю, як мене підкорює сон. Раптом Оля мене термосить. Розплющую очі, поглядом шукаю годинник. — Нам треба йти, — каже вона, ніжно пригортаючись до мене, — Ми вже трохи запізнюємось! —Да.
Поспіхом одягаємось. Оля перед дзеркалом фарбує губи, оглядає себе, жартома кидає через спину:
— Я пахну твоєю халупою і твоєю постіллю. Мало не забула, мама знову тобі передала булочки.
Ми виходимо і прямуємо на центральну площу, аби сісти на потрібний автобус. Оля одразу мене просить у присутності її батька нічого поганого не казати про комуністів, бо коли він дізнався, що ти, Олег, із західних країв, дуже обурився і хвилин десять кляв на чому світ стоїть довбаних націоналістів.
—
— А взагалі, батя мій— хороший, він тільки на перший погляд — злюка і буркун, — сміється Оля.
— Мені до твого батька нема ніякого діла. Він мені, якщо бути чесним, по-барабану. Для мене важлива тільки ти. Розумієш?
Неоднозначно дивиться, наче прагне зрозуміти сказане. На зупинці сідаємо на лавку. Оля мовчить, мабуть, мої слова про її батька не до вподоби. Закидає ногу на ногу, злегка відкинувшись, і дивиться на людей, які юрмляться на площі. Виникає враження, що вона так поводиться зумисне. Кілька хвилин між нами триває напружена пауза, я принципово вирішую першим не говорити. Схоже, вона відчуває зміни в моїй поведінці, час від часу кидає на мене запитливі погляди, ніби шукає привід звернутися до мене. Закурюю.
— Нечемний.
— ? — мляво реагую на її фокуси.
— Да-да. Чого дивишся? Ти — нечемний.
Їй, звичайно, можна підіграти, але мене це кумарить. У мантелеп деколи саме таким чином падає планка, краще за цим мовчки спостерігати, скажімо, зосередитися на курінні, або взагалі на якийсь час лишити її саму.
— Нечемний, — ніби граючись легко б'є мене. Спостерігаю за виразом її обличчя й воно здається схожим на гумову ляльку. На мить з'являється бажання піти додому, кинути її отут на зупинці і піти, не озираючись. Але під'їздить автобус і я, ніби механічно, підводжуся і раптом розумію: насправді хочу поїхати до неї.
— Не кумар! — гаркаю на неї. Оля сахається, замовкає, ображено опускає голову. Через кілька хвилин прошу пробачення за цей небажаний «вибух емоцій».
Не треба було так різко — картаю себе.
Сівши у напівпорожній автобус, Оля тулиться до мене і шепоче, що на нас дивиться її дурнувата сусідка, уявляєш, вона така дурепа язиката, завтра вся вулиця знатиме, що в нас був хлопець, але мені все одно, бо в мене є ти — скачуть бісики в її оченятах і я більше не можу на неї гніватися. Справді — помічаю стокілограмову бегемотину з відвислою пикою в сірій хустині, масні очі- щілинипронизливо дивляться, і я відчуваю страх, бо таким поглядом можна зурочити. Лихий погляд. Ніяка ворожка не врятує.
Шєт! З такою мордякою тільки в гестапо працювати!
Як на зло, ця звірюка продовжує пожирати мене в'язкими очиськами, від чого по моїй спині бігають мурашки. Я змушений це терпіти протягом дороги.
Через хвилин п'ятнадцять прибуваємо до неї додому. Заходимо на подвір'я (Оля живе у симпатичному приватному будинку з невеликим садком). З вікна на мене дивиться літня русява жінка з широко розкритими очима. Вона посміхається. По рисах обличчя здогадуюся, що це її матір. На порозі Оля жартома каже, що я перший з її кавалерів, який з'являється на очі батьків. Значить були інші? Про це раніше я не замислювався.
Її матір привітно запрошує мене до «скромної оселі», вибачається, що трохи не прибрано, хоча я відчуваю свіжий запах від прибирання. Жінка каже, щоб проходив, не соромився, при цьому вона незграбно тримає руки, наче хірург за мить до розтину хворого; помічаю, що вони білі: чи то в тісті, чи в муці. Батько Олі — кремезний і мовчазний чоловік — полковник у відставці, колишній афганець, який має поранення в голову, — при зустрічі зі мною не показує жодних емоцій. Він заходить до невеликої кімнати між вітальнею та коридором, де мене посадила на диван Оля, на секунду зупиняє на мені свій важкий погляд. На моє привітання ліниво киває головою і зникає за дверима сусідньої кімнати.
Через кілька хвилин ці двері відчиняються, він голосно кричить:
— Де мої окуляри?!
Влітає перелякана матір Олі, витирає рушником руки, винувато посміхається, починає перекладати журнали на невеликому столику поблизу каміна, знаходить окуляри і заносить йому. Я чую його бурчання — «от бабська порода!» і шепіт його жінки, аби втихомирився, бо прийшов гість.
— Мені до лампочки! — знову гаркає він і я мало не лускаю зі сміху, видно, що цей солдафон влаштував їм тут справжню казарму.
