Оля і матір доносять ще кілька страв на невеликий святковий стіл у вітальні, звідки линуть приємні запахи хавчика. Відчуваю нестерпний голод, скоса поглядаю у вітальню і бачу тільки правий кут стола, за який мені кортить потрапити якнайшвидше, бо щовечора їсти лапшу з підсмаженою цибулею чи гречку з кубиками курячої приправи «галліна бланка» вже задовбався. Раніше я ніколи не думав, що їжа може мати таке важливе значення.
— Ну що, пішли? — каже до мене батько Олі, який несподівано заходить із сусідньої кімнати й одразу прямує до вітальні. Я здивовано зводжу брову, але він цього не бачить і манить жестом за собою.
Сідаємо за стіл.
— А вони? — запитую про жінок.
— А тобі що до бабів? Хай собі чухаються, якщо їм це подобається, — відкриває пляшку горілки, наливає мені повний, а собі трішки.
— Дякую, я не…
Він запитливо на мене дивиться, наче на недоумка:
— Ти що, Ісус Христос?
— Ні.
— Давай пий. Ще один святий мені знайшовся. Перехиляємо. Я ковтаю горілку трьома порціями, не люблю пити, коли в чарці більше тридцяти грамів. До столу приєднуються Оля з матір'ю. Як видно, заклопотаність їх повністю не покинула, бо вони прискіпливо оглядають стіл, белькотять, ми нічого не забули, а картоплю з курочкою, мальчікі, підождете.
— Я бачу ви вже почали. Без нас? — запитує Оля.
— А що на вас чекати? Ви ще зранку повзаєте, як черепахи.
— Вітя, не бурчи, — просить його дружина.
Мовчки їмо, батьки Олі говорять про своїх знайомих, а ми з Олею нудьгуємо, дивлячись одне на одного.
Батько знову наливає. Мені — повний.
От маніяк!
Перехиляємо. Запиваю компотом, бо такими порціями пити — повні гайки. Полковник, не закусуючи, каже, що йде на перекур і дістає з нагрудної кишені сорочки пачку цигарок. Встає, незграбно зачіпає стіл, компот у графіні проливається на скатертину. На нього присутні кидають недобрі погляди, але він не зважає.
Пауза.
Матір Олі запитує, чи я один у своїй сім'ї.
Мабуть вивчає ситуацію — думаю про себе.
— Олег, — звертається вона до мене трохи іншим голосом і при зустрічі зі мною поглядами опускає очі, — мушу тобі сказати, як матір Олі… даже не знаю, як начать… вона у нас дєвочька хорошая…
— Ма…
— Іщьо з дєтства помагає, по дому і так… все вміє робити… словом… як би це сказать?
— Мама!
— … словом… нам нада умний, хороший зять.
— Мама! Я ж просила…
— І по дому помогти, і так… Опа!
Мало не падаю зі стільця, настільки це заскочило мене зненацька.
Пауза.
Оля густо червоніє і каже «ма, про це не треба».
Жінка запитливо дивиться, наче чекає від мене реакції. Навіть не знаю, що їй сказати. Уважно стежу за нею, думаю, що буде далі. Киваю головою, як годиться — тіпа все розумію, хоча язик не повернеться сказати бодай слово. Але мовчання стає подібним на допит і я не бачу порятунку й кажу:
— Продовжуйте.
Вона здивовано кліпає, наче хоче сказати, що тут ще незрозумілого, я всьо сказала. Але швидко опановує ситуацію й розповідає, яка Оля умнічка, як вона гарно грає на піаніно, як красіво вміє вишивати, в'язати, варить їсти, і в інтєлєктуальном плане… много читає, правда, любить боліти…
— Ма! Скільки можна?
— Минулу зіму всю в больниці пролежала. Заходить батько:
— Ну що? — запитує невідомо у кого, наче звертається до столу, оглядаючи його стан. Незграбно сідає, сильно шарпаючи стільцем, тягне руку через стіл, бере пляшку й наливає. Не чекаючи, коли присутні візьмуть чарки, каже «ваше здоров'я» і перехиляє.
Відчуваю, що хмелію.
Матір Олі розпитує в мене про наші краї, наших людей і звичаї. Хвалиться, що в молодості проїздила через моє місто і воно їй дуже сподобалось, особливо озеро, а ще в нас хороший украінскій язик, даже в магазінах женщини говорять по-украінскі, красіво.
— І люди у вас такіє хорошиє, порядниє.
— Да, — відповідаю їй.
— Слухай, — звертається до мене батько Олі, — бери щось кушай. Чого нічого не кушаєш? Ти студент чи хто?
Відлякуюся.
— У шахи граєш?
— Да.
— Пішли.
— Вітя! — визвіряється на нього дружина. — Ну неззя так сразу! Чєловєк у нас впєрвий раз у гостях, а ти вже його женеш в шию іграть твої дурацкі шахмати! Таке старе — і щє таке дурне.
— А шо йому з вами сидіти?
— Може Олег кушать хоче? — не втихомирюється вона.
— Оля нам все туди принесе. Да, доця? — звертається до неї.
Підводимося і йдемо до його кімнати, з якої він кричав до дружини, аби знайшла окуляри. Оля на таці заносить нам недопиту пляшку, дві чарки, кілька бутербродів з нарізаними овочами. Полковник розкладає шахівницю й фігури. Розігруємо — мені випадають чорні. Я майже забув комбінації, хоча колись непогано знав сицілійській захист. Робимо по кілька ходів, я туманно пригадую необхідні ходи, аби розпочати необхідне розгорнення фігур, але ніяк не можу второпати, коли треба йти конем, а коли офіцером.
— Що це таке? — незадоволено запитує він, намагаючись зрозуміти мою стратегію. Знизую плечима. Випиваємо. Він далі шифрується, мабуть, над тим, який вид захисту проти нього використовую, хоча насправді я лише пригадую те, що колись знав, і відповідно, міг наробити купу помилок.
Шахи починають мене кумарити, зумисне віддаю фігури, непродумано і навмання наражаюся на небезпеку.
