— Так би й сталося, якби не Ґустав, — відповіла мамзель Лувіса. — Але його шарму ніхто не в силі опиратися.
Роздобути харчі не важко, достатньо піти на торговицю й купити щось поїсти. Не треба сушити голову, що в корів погана паша чи овес бідненько росте. Вони завжди жили поміж голих скель і води, то й забули, що на світі існують поля й соковиті луки. Тут не було потреби думати, як прийняти й чим нагодувати гостей, настоявшись біля плити; де їх покласти на нічліг і чи вистачить постільної білизни. А якщо худоба занедужає чи економка посвариться з покоївками, то вони про це й не знатимуть. Могли безтурботно гайнувати час, дбати про своє здоров’я і розважатися.
Ще ніколи вони так гарно не відпочивали. Пані Лаґерльоф приїхала в Стрьомстад втомлена й знеможена, а тепер поповніла, щоки порожевіли. Мала вигляд молодший на років десять і так само почувалася. Повнотіла й незграбна мамзель Лувіса, така скута в товаристві, що навіть рота не розтуляла, схудла, погарнішала й стала говіркішою. У Югана й Анни з’явилися в Стрьомстаді друзі. Юган натхненно ловив крабів, Анна тішилася дружбою з двома маленькими дівчатками, доньками кондитера, які завжди пригощали карамельками. Дітям зовсім не хотілося повертатись додому.
Що ж до маленької хворої дівчинки, непомітно було, щоб вона одужувала й міцніла, але її це анітрохи не турбувало, вона почувалася щасливою, як усі решта. Завжди отримувала те, чого хотіла. Вони з Товстою Кайсою знову стали нерозлучними подружками. Сельма командувала нянькою, як у перші незабутні часи хвороби.
Та найліпше велося лейтенантові Лаґерльофу. Першого тижня його часто міряли суворим поглядом чи сварили, коли він ставав на розмову з кожним зустрічним, ніби гуляв удома, біля Морбакки. Проте він не зважав на докори родини. Вважав справою честі заприятелювати зі стрьомстадськими мешканцями. Ті теж недовго опиралися його чарівливості. Обличчя суворих побожних жінок осявала усмішка, коли вони зустрічали його на вулиці, бо він заходив до них у гості, розпитував про чоловіків, хвалив діток і не відмовлявся від кави. За ним часто бігали зграйки хлопчиськів, бо в його кишенях водилися мідні монети. Лейтенантові пощастило так тісно заприятелювати з рибалками, що вони по черзі запрошували його виплисти з ними в море й половити макрель. А підтоптані колишні морські капітани, які нудьгували вдома й тужили за морськими виправами, кликали його на келих ґроґу на своїх маленьких верандах і розповідали про минулі небезпечні пригоди на морських просторах. Лейтенант Лаґерльоф любив людей і цікавився, як їм живеться у цих краях: він не запобігав перед багатими й не оминав незаможних, завжди мав, про що поговорити і з тими, і з іншими, був добродушний і привітний, тож не дивно, що мешканці Стрьомстада його полюбили.
Та все ж ніхто не сказав би, що він не усвідомлював власної ваги. У цій подорожі морбаккцям пощастило з усім. Поміж іншого, вони зустріли там старих добрих друзів з Вермланда, з якими проводили всі дні. То були маґістр Тобіесон з Філіпстада з дружиною та двома сестрами, а ще до їхнього товариства належав неодружений маґістр Лундстрьом. З них склалася непогана човнярська команда, і вони щодня або ж через день виходили в море на довгі прогулянки під вітрилами. Діти страх як любили ці прогулянки. Тоді лейтенант Лаґерльоф переповідав приємні історії про місцевих мешканців і не дуже приємні також. І про те, як місцеві казали про нього, мовляв, шкода, що він не шкіпер. Товариство часто брало з собою великі кошики зі смаколиками та, коли їм набридало плавати, вони влаштовували пікнік на якомусь скелястому острівці. Дітлахи збирали мушлі. Такі їм раніше ніколи не траплялися. Вони дивувалися, що дорослі дозволяли їм скільки завгодно збирати ті скарби, не менш чудові, як польові квіти і ягоди.
Одного разу вони теж вирушили на таку прогулянку під вітрилами. Днина випала погожа, повівав легенький вітерець, кошики з провізією стояли на борту, лейтенант з невичерпним запасом історій розважав публіку. Усі сподівалися на чудовий вечір.
У нещасливу годину хтось бовкнув, що вони ще жодного разу не приставали до острівця просто перед Стрьомстадом, який називався Сірим Островом, і всі відразу вирішили, що влаштують банкет саме там.
Подейкували, що кілька століть тому на острові жила знаменита відьма, Сіра Тіта, могутніша за самого Люцифера, і за її життя жодній людині не дозволялося ступити на острів. Хто б не спробував, неодмінно потрапляв у халепу — ламав руку чи ногу або зривався у море, посковзнувшись на голих скелях.
Тепер, коли Сіра Тіта давно вже не топтала ряст, не страшно було сходити на Сірий Острів, однак шкіпер, про всяке, їх застеріг. Торік навесні він з декількома приятелями перетнув острів з кінця в кінець, і один з них таки зламав ногу, застрягнувши у скельній розколині.
Та ці розповіді ще більше розбурхували цікавість. Компанії не терпілося чимскоріше висадитися на Сірий Острів.
