Човен звернув до маленького острівця, заплив під стрімчак, що нависав над водою. Шкіпер знайшов зручне місце, щоб пристати до берега.
Тієї миті маленька Анна смикнула маму за руку.
— Мамо! Сельма плаче!
І справді. Недужа дівчинка сиділа й плакала. Вона раніше не боялася плавати в човні, до нинішнього дня. Разом з усіма тішилася, що скоро зійде на берег Сірого Острова, а тепер, опинившись під стрімкою скелею, злякалася моторошної сутіні. Її налякала скеля. Ніщо інше.
Дитину розпитували, чому плаче, але вона відмовлялася відповідати. Не могла ж сказати, що боїться скелі.
Невдовзі всі відчепилися від неї з розпитуваннями, бо шкіпер знайшов місце, де можна причалити, і товариству стало не до неї.
Щойно човен ткнувся носом у берег, маґістр Лундстрьом з Філіпстада вистрибнув з тросом на суходіл. Та на березі наче стояв хтось невидимий і штовхнув його в груди. Чоловік відсахнувся, посковзнувся на камені й горілиць шубовснув у воду.
Усі перелякалися, закричали, але страх потривав недовго. Шкіпер блискавично, мов чайка за рибою, перегнувся через релінґ, схопив цибатого маґістра за комір і витягнув з води — мокрого, проте неушкодженого.
Звісно, усіх невимовно схвилювало падіння приятеля у грізну морську стихію. Хоч небезпека минула, ніхто так і не зміг заспокоїтися, веселий настрій безслідно зник.
Маґістр Лундстрьом запропонував товариству вийти на берег, а сам він тим часом метнеться на човні додому, у Стрьомстад, щоб перевдягнутися у сухе. Це ж недалеко, він припливе за ними, коли забажають.
Однак ніхто не погодився. Їм уже досить було Сірого Острова. Нікому не хотілося виходити на берег і спинатися угору стрімкими кручами.
Вони повернулися у Стрьомстад. Дорогою розмовляли мало, кожний замислився, чи немає зерна істини в давніх легендах. Хіба не дивно, що біда трапилася саме там? Вони ж побували майже на всіх островах стрьомстадських шхерів, і ніколи нічого не ставалося.
— Я відразу подумала, що плач дівчинки — то недобрий знак, — сказала одна з двох мамзелів Тобіесон. — Здогадалася: щось станеться.
— А що на це скаже лейтенант Лаґерльоф? — обернулася до нього її сестра.
— Що я скажу? Скажу, що інакше й бути не могло, коли ми послали на берег отого шкільного священника. Він не для Сірої Тіти.
— Гадаєте, якби послали іншого… скажімо, лейтенанта, то вас Тіта прийняла б прихильніше?
— Саме так гадаю, чорти б мене вхопили! — вигукнув лейтенант Лаґерльоф.
Господи, як вони реготали! Похмурий настрій у човні умить пропав. Усі уявили зустріч лейтенанта Лаґерльофа й Сірої Тіти.
Еге ж, лейтенант добре знав, який він неперевершений.
Господи, як вони сміялися!
Родина замешкала в невеличкому будиночку на самому початку вулиці Карлсґатан. Їм там неймовірно сподобалося. Лейтенант Лаґерльоф і діти одностайно назвали обійстя Маленькою Морбаккою. Найвища честь для оселі в чужому місті.
Перед будиночком ріс садочок, обгороджений штахетним парканцем, вони любили снідати й вечеряти домашніми стравами у затінку дерев. За будинком на крихітних грядках росла картопля, а далі, під навислою стрімкою скелею стояла хижка, не більша за каюту на «Уддегольмі». Там мешкала господиня садиби, дружина капітана, пані Стрьомберґ.
Вони довідалися, що господиня зимувала у великому будинку, а влітку перебиралася до хижки й здавала дім у винайм курортникам. Цілими днями, від ранку до вечора, вона проводила час серед пишних, квітучих олеандрів, столиків і полиць, заставлених дивовижними сувенірами з чужих країв, які капітан Стрьомберґ привозив з далеких плавань.
Коли пані Лаґерльоф і мамзель Лувіса йшли на каву до своїх друзів, лейтенант Лаґерльоф ловив макрель, Анна бавилася з доньками кондитера, а Юган полював на крабів, Товста Кайса брала на руки маленьку Сельму й чимчикувала в маленьку хижку, в гості до пані Стрьомберґ.
Господиня була їм добрим другом. У неї було так само затишно під олеандрами, як на бабусиній канапі в Морбацці. Пані Стрьомберґ не вміла оповідати казок, зате показувала їм численні цікаві дрібнички. Великі мушлі, які шуміли морем, коли піднести їх до вуха, порцелянові фігурки з довгими косами на потилицях і довгими вусами, начебто привезені з Китаю, і дві велетенські шкарлупи, одна — з кокосового горіха, а друга — зі страусового яйця.
Товста Кайса й пані Стрьомберґ зазвичай розмовляли про серйозне й побожне, чого дитя не розуміло, але бували балачки й на простіші теми. Пані Стрьомберґ розповідала про свого чоловіка і його подорожі. Капітан мав великий, гарний корабель, який називався «Якоб» і саме зараз прямував у Португалію за сіллю.
Товста Кайса дивувалася, як пані Стрьомберґ могла спокійно жити, знаючи, що її чоловік плаває страшними морями й океанами. Але пані Стрьомберґ була певна, що Господь оберігає її мужа. Вона боялася за нього в морі, на кораблі, не більше ніж тоді, коли він ходив стрьомстадськими вулицями.
Після тих слів мила пані Стрьомберґ обернулася до маленької дівчинки й сказала, що сподівається на незабарне повернення капітана додому. Бо в нього на кораблі є дещо цікаве, що їй сподобається, — райська птаха.
