Та найдивніше було те, що ніхто, здається, не звертав на ті портрети уваги. Хоча нічне життя в Сто Латі за яскравістю й бурхливістю не дорівнялося б до анкморпоркського, як сміттєвий кошик для паперу не дорівнявся би до міського сміттєзвалища, на вулицях було повно людей, і у вухах гуло від вигуків вуличних торговців крамом і солодощами, наперсткарів, авантюрно налаштованих панянок і паней, кишенькових злодіїв і тих, хто приїхав сюди чесно заробити, та не має грошей, щоби поїхати. Морт їхав крізь натовп і до його вух долітали уривки розмов на щонайменше десятку мов. Почуваючись дещо приреченим, він змирився з тим, що зрозумів кожне почуте слово.
Зрештою він спішився й повів коня по Стінній вулиці, шукаючи дім Гостроріза. Упізнав він його тільки через те, що під одним із плакатів на стіні щось ворушилося й притишено лаялося.
Морт обережно простягнув руку й відірвав шмат плаката.
— Дуве дякую! — сказало стукальце-химера. — Не повірите! Фиття прекрафне, і раптом рот повен клею.
— Де Гостроріз?
— Перебравфя в палаф, — підморгнула химера залізним оком і вишкірилася. — Якіфь люди вабрали його речі. Потім інші фаліпили вфе портретами його подрувки. Гади.
Морт почервонів.
— Подруги?
Оскільки химера ця походила від демонів, то на Мортів тон зреагувала злостивим хихотінням. Звучало воно так, ніби хтось пиляє нігті.
— Ввішно. І вони пофпіфали, коли хочете внати.
Морт уже вскочив у сідло.
— Агов, агов, — кричала химера йому в спину. — Мовеф мене ровклеїти, хлопче?
Морт потягнув за віжки так різко, що Хропунець зіпнувся й немов танцюючи позадкував на задніх ногах. Повернувшись до дверей, юнак вхопився за кільце у химериному роті. Та подивилася йому в вічі й ураз зробилася не нахабною химерою, а всерйоз переляканою. Мортові очі мінилися, мов розпечений метал у горнилі, сам він палав від люті, слова виривалися назовні, мов полум’я із печі. Химера гадки не мала, що він може їй заподіяти, та підозрювала, що гадки такої мати й не хоче.
— Як ти мене назвала? — просичав Морт.
Химера швидко зорієнтувалася:
— Фер?
— Про що ти мене просила?
— Ровклеїти мене.
— Не маю такого бажання.
— Гаравд, добре. Перевиву. Переб’юфя.
Вона спостерігала, як Морт поскакав вулицею й полегшено зітхала, нервово постукуючи кільцем.
— Зі-і-і-ісли-и-изну-у-ула-а-а, — проскрипіла одна із завіс.
— Мовчи!
Морт проминув нічну варту, яка тепер переважно била в дзвони й вигукувала ім’я принцеси — але робила це трохи невпевнено, немов забудькувато. Морт не звернув на вартових уваги, адже саме спілкувався з голосами в своїй голові. Звучало це приблизно так:
«Вона тебе тільки раз бачила, дурню. Чого б їй на тебе западати?»
«Так, але я їй життя врятував».
«І тепер те життя належить їй. Не тобі. Крім того, він чарівник».
«То й що? Чарівникам не дозволено… гуляти з дівчатами, в них церебрат».
«Церебрат?»
«Їм не можна цейво…»
«Тобто жодного цейво? Все життя?» — перепитав внутрішній голос. Звучав він так, ніби глумливо вишкіряється.
«Вважається, що це шкодить магії», — не менш глумливо пояснив Морт подумки.
«Дивно, що в них отам магія».
Морт від себе такого не чекав.
«Ти хто такий?»
«Це я, Морте. Твій внутрішній ти».
«Ну, був би вдячний, коли б ти з моєї голови пішов, там і зі мною тіснувато».
«Погоджуюся, — сказав голос, — та я тільки допомогти хотів. Але пам’ятай, що коли раптом знадобишся собі, ти завжди поруч».
Голос зник.
«Мабуть, це таки був я, — сказав собі подумки Морт. — Тільки я себе зву Мортом».
Подив від усвідомлення цього факту відволік його настільки, що під час внутрішнього монологу Морт не замислюючись проїхав крізь ворота палацу. Звісно, крізь ті ворота щодня їздить багато хто, та перед більшістю з них ворота доводиться відчиняти.
Вартові з того боку перелякано завмерли, бо думали, що бачать привида. Вони перелякалися би значно сильніше, коли б знали, що привиди — якраз така штука, якої вони не бачили ніколи.
Вартовий біля дверей великої зали також бачив, що сталося біля воріт, та в нього був час зібрати мізки докупи — чи те, що по службі від них лишилося — і навести спис на Хропунця, коли той риськував подвір’ям.
— Ані руш! Ані руш. Що й куди?
Морт тільки тоді звернув на вартового увагу.
— Що? — запитав він задумано.
Вартовий облизав сухі губи й позадкував. Морт спішився й пішов до вартового.
— Тобто, що куди! — знову спробував вартовий одночасно по-собачому принижено й по-дурному рішуче (саме ці якості сприятимуть його достроковому підвищенню).
Морт перехопив спис і посунув його так, щоби не перекривав в’їзд. Тієї ж миті полум’я смолоскипа освітило його лице.
— Морт, — тихо сказав він.
Для будь-якого іншого солдата цього було б досить, та цей уже подумки був офіцером.
— Т-т-то ви друг чи ворог? — не здавався він, намагаючись не дивитися в Мортові очі.
— А ви як хочете? — вишкірився Морт. Звісно, цей вишкір не дорівнявся би до вишкіру його господаря, та на вигляд він був досить ефектним, і ні краплі гумору в ньому не було.
Вартовий полегшено видихнув і відступив.
— Прошу, друже, — сказав він.
