Про помиян розповідають немало легенд, в тому числі про те, як його виробляють на вогких торф’яниках за старовинними рецептами, що їх так і сяк передають батьки своїм синам, а ті далі. Про щурів, зміїні голови й свинцеві кулі — неправда. Байки про мертвих овець — цілковитий наклеп. Відкинути варто й варіації мотиву про ґудзик від штанів. Однак достеменно відомо, що контакт помияну з металом неприпустимий, бо коли господар нахабно недодав Мортові решти й кинув півжмені мідяків у калюжку цього питва на шинквасі, ті миттєво дали піну.
Морт принюхався до напою, тоді сьорбнув. Смакувало трохи яблуками, трохи осінніми ранками — й відчайдушно відгонило лежалими дровами. Він не хотів видатись невдячним і тому хильнув.
Товариство спостерігало за ним, пошепки рахуючи миті.
Мортові здалося, що від нього чогось чекають.
— Приємно, — сказав він. — Освіжає, — він відсьорбнув іще трохи. — Уповні смак можна оцінити не одразу, — додав він, — та розпробувати таки варто, я певен.
Звідкись з-за його спини чулося невдоволене бурмотіння:
— Та він просто помиян розбавляє, от у чому річ.
— Та де, ти ж знаєш, як буває, коли хоч краплю води додаси.
Господар щосили не зважав.
— То вам до душі? — запитав він у Морта приблизно тим самим тоном, яким, певно, запитували в святого Георгія: «Кого-кого ти вбив?»
— Воно дуже гостре, — відповів Морт. — І таке наче трохи горіхове.
— Даруйте, — сказав господар і обережно забрав кухоль із Мортової руки. Принюхався, витер очі. — Н-н-ньґ-ґх, — сказав він, — це таки воно.
Він дивився на хлопця з таким виразом на обличчі, який можна було би назвати захопленням. Річ була навіть не в тому, що той випив третину пінти помияну, — просто він чомусь після того міг триматися вертикально й навіть був живий. Господар повернув Мортові кухоль так, ніби це був кубок переможця турніру з надлюдських умінь. Коли хлопець хильнув унаступне, кілька спостерігачів перелякано зіщулилися. Господаря мучило питання: із чого зроблені Мортові зуби? Мабуть, із того самого, що й шлунок.
— А ви часом не чарівник? — про всяк випадок уточнив господар.
— На жаль, ні. А мав би бути?
«Навряд», — подумки відповів господар. Хлопець поводився не як чарівник, та ще й не курив. Господар ще раз глянув на кухоль помияну.
Щось тут було не так. Щось не так із тим хлопцем. Він мав підозрілий вигляд. Він здавався…
…занадто справжнім.
Про таке й думати смішно. Звісно, шинквас був справжнім, твердим, і підлога, й відвідувачі були такі справжні, що про справжніших і мріяти годі. Однак Морт, що сьорбав собі рідину, якою можна ложки чистити, знічено й навіть сором’язливо стоячи біля шинквасу, випромінював таку відчайдушної моці справжність, ніби був гостем із дійснішого виміру дійсності. Волосся його було волоссянішим, одяг одяжнішим, черевики теж винятково черевичні. Аж у голові паморочилося від погляду на нього.
Та зрештою Морт видав, що є людиною. Кухоль випав із його заціпенілих пальців і постукотів кам’яною підлогою, яку рештки розлитого помияну миттю взялися проїдати наскрізь. Хлопець вказував на дальню стіну, рот його беззвучно розтулявся й стулявся.
Завсідники повернулися до перерваних розмов та ігор у хто більше вип’є, переконані, що все тепер на своїх місцях: заїжджий хлопець поводився тепер, як і належить. Господареві відлягло, бо ясно, що напій не зіпсувався. Він перехилився через шинквас і співчутливо поплескав Морта по плечу.
— Все добре, — сказав він. — Він так із людьми частенько, та ви не хвилюйтеся, лишень голова болітиме тиждень чи два, а так все буде гаразд, просто випийте ще.
Насправді цілком відомо, що найдієвіші ліки від помиянового похмілля — це звичай, знаний в народі як «клин клином», хоча правильніше було би звати це «пилку молотом» чи «бульдозер трактором».
Та Морт просто вказував далі на стіну й тремтячи повторював:
— Хіба ви не бачите? Хіба не бачите? Воно сунеться крізь стіну!
— Багато всього проходить крізь стіни, коли вперше скуштувати помияну. Зазвичай воно зелене й волохате.
— Це той туман! Не чуєте хіба, як він сичить?
— Туман, що сичить, он як, — господар глянув на стіну, і та здалася йому геть звичною й немістичною, крім хіба павутини. Та тривога в Мортовому голосі його непокоїла. Краще б то були звичні всім лускаті потвори. З ними принаймні все було ясно.
— Воно сунеться на нас, хіба ви не відчуваєте?
Відвідувачі дивилися одне на одного. Їм було неспокійно через Мортову поведінку. Один чи двоє потім визнавали, що дещо таки відчули — щось схоже на крижаний лоскіт, та це міг бути й шлунковий розлад.
— Слухайте, — сказав господар, — жарти жартами, та…
— На вас
Господар опустив очі на сорочку. В його голосі чулася паніка.
— До чого? — спитав він тремтячи. Навіть дужче він занепокоївся, коли не встиг нишком вихопити шпичакувату булаву з-під шинкваса, перш ніж Морт перескочив на його бік і вчепився йому в фартух.
— На вас була зелена сорочка, хіба ні? — запитав він. — Я бачив її, така, з жовтими ґудзиками!
