Він знав, що буде далі, так само напевне, як і те, що ввечері зайде сонце. Тоном, в якому чулися здивування й захват, принцеса запитала:
— Справді? А це правда, що чарівникам не можна…
— Ну, коли все інше ми обговорили, я піду, — гучно сказав Гостроріз. — Якщо знадоблюся — йдіть на звук вибухів. Я… Ох-х-х-х!
Келі вийшла з гардеробної. Тут треба зазначити, що жіноче вбрання не було предметом зацікавлення для Гостроріза, і насправді в його думках про жінок місця для одягу зазвичай не лишалося, та від побаченого в ту мить йому перехопило подих. Той, хто шив цю сукню, не вмів спинитися вчасно. Там було і мереживо на шовку, й краї, оздоблені чорним шовковистим хутром, і перли всюди, де тільки була для них місцинка, і накрохмалені рукави «ліхтариком», і срібна філігрань, і знову-таки шовк. Насправді дивовижно, скільки всього можна зробити з невеликої кількості металу, кількох десятків роздратованих молюсків, одного-двох мертвих гризунів і неймовірної довжини нитки, витягнутої з комашиної гузки. Сукню ту треба було радше населяти, а не носити. І якщо ті волани подолу не котилися на коліщатках, тоді Келі була сильнішою, ніж він вважав.
— Що скажеш? — запитала вона, повільно обертаючись. — Її вдягали моя мати, і моя бабуся, і моя прабабуся.
— Невже всі одразу? — уточнив Гостроріз. Він був цілком готовий у це повірити. Як вона це вдягнула? Мабуть, там позаду є якісь дверцята.
— Це родинний спадок. Корсаж оздоблений діамантами.
— А де тут корсаж?
— Оце.
Гостроріз здригнувся.
— Вражає. Дуже, — сказав він, коли відчув, що здатен вимовляти слова. — А вам не здається, що воно трохи не за віком, надто зріле?
— Так і належить королеві.
— Звісно, та воно не завадить швидко йти?
— Я бігти наміру не маю. Треба триматися гідно. — І знову рисунок її щелепи збурив спогади про її предків — аж до того стопрадіда-завойовника, який надавав перевагу повсякчасному швидкому пересуванню й знав про гідність рівно стільки, скільки можна було донести на вістрі бойового списа.
Гостроріз розвів руки.
— Гаразд. Нехай так. Усі ми робимо що можемо. Сподіваюся, Мортові щось корисне теж спало на думку.
— Немає до привидів довіри, — завважила Келі. — Він крізь стіни ходить!
— Про це я багато думав, — сказав Гостроріз. — Загадкова здатність, чи не так? Він може проходити крізь речі лише тоді, коли не помічає цього. Це, мабуть, якась фахова хвороба.
— Що?
— Вчора я був майже в цьому переконаний. Він стає справжнім.
— Але всі ми справжні! Принаймні, ти і, мабуть, я.
— Але він стає ще справжнішим. Гранично справжнім. Майже таким же справжнім, як Смерть, а куди вже справжніше. Мало що може бути справжнішим за нього.
— Точно? — підозріливо перепитав Альберт.
— Звісно, — сказала Ізабелл. — Робіть самі, якщо хочете.
Альберт знов перевів погляд на ґросбух, і його обличчя перетворилося на живу ілюстрацію невпевненості.
— Ну, на вигляд вони правильні, — визнав він без ентузіазму і переписав два імені на клаптик паперу. — Так чи інакше, є лиш один спосіб перевірити.
Він відчинив верхню шухляду Смертиного стола й витягнув звідти велике залізне кільце. На ньому був тільки один ключ.
— ЩО ТЕПЕР? — запитав Морт.
— Треба взяти життєлічильники, — сказав Альберт. — Ти маєш піти зі мною.
— Морте! — прошепотіла Ізабелл.
— Що?
— От щойно ти сказав… — вона раптом замовкла, а потім додала: — Нічого. Просто прозвучало… дивно.
— Я ж тільки перепитав, що далі.
— Так, але… Та ну його, забудь.
Альберт прошурхотів повз них і тихенько почимчикував у коридор, мов двоногий павук. Підступив до дверей, які завжди були замкнені. Ключ підійшов. Двері розчахнулися.
Ані скрипу, тільки виразніша тиша.
І ревіння піску.
Морт та Ізабелл стояли на порозі, мов прибиті, а Альберт тим часом крокував між стелажів із клепсидрами. Піщаний шум не просто потрапляв у тіло крізь вуха, він заходив крізь ноги, крізь стінки черепа, заповнював голову, аж доки мозок не захлинався і не міг більше думати ні про що, крім сірого шуму, гудіння, шипіння, звуку життів, що їх проживали тут і зараз. Життів, що збігали до невідворотного завершення.
Вони ошелешено роззиралися серед нескінченних рядів життєлічильників, де кожен вирізнявся з-поміж інших, кожен мав ім’я. Світло від смолоскипів, закріплених на стінах, розсипалося іскрами по скляних боках клепсидр, і кожна з них сяяла, ніби зірка. Стіни в глибині кімнати губилися в іскристих туманностях.
Морт відчув, як Ізабелл стискає його руку. Коли вона заговорила, то голос її звучав напружено.
— Морте, деякі з них такі
— БАЧУ.
Вона послабила хват — дуже обережно й повільно, ніби щойно примостила останнього туза на верхівку карткового будиночка й тепер боязко відпускала його, намагаючись не завалити будівлю.
— Повтори, будь ласка, — тихо сказала вона.
— Я сказав, що бачу. Нічого не можу вдіяти. Ти тут ніколи не бувала?
— Ні.
Вона трохи відступила й пильно дивилася йому в очі.
— Тут не страшніше, ніж у бібліотеці, — сказав Морт і сам майже повірив у сказане. Хоча в бібліотеці життя можна було тільки прочитати, а тут було видно, як вони збігають.
— Чому ти так дивишся на мене?
