— Ну так, ти б міг, — погодився він. — Та я був чарівником, щоби ти розумів. І то непоганим. Вони мені навіть пам’ятник поставили, коли хочеш знати. Та коли ти чарівник, то швидко встигаєш нажити собі ворогів, які… які чекатимуть тебе на Тому Боці, — він шморгнув. — І не в усіх них по дві ноги. В деяких взагалі ніг нема. Чи облич. Смерть мене не лякає. Мене лякає те, що після неї.
— Тоді допоможи мені.
— А мені що з того?
— Колись тобі знадобляться друзі на Тому Боці, — сказав Морт. Він кілька секунд подумав і додав: — На твоєму місці я би про душу свою подбав, трохи відполірував би про всяк випадок. Тим, хто чекає на тебе Там, вона тоді не так смакуватиме.
Альберт здригнувся й заплющив очі.
— Ти не уявляєш про те, про що говориш, — сказав він, вклавши в твердження більше почуттів, ніж граматики. — Інакше б ти так не казав. Чого ти хочеш від мене?
Морт пояснив.
Альберт хихикнув.
— І все? Просто змінити Дійсність? Так не можна. Не існує вже в світі такої могутньої магії. Великі Заклинання, можливо, впоралися б. Та ніщо більше. Тому буде як є, а ти роби собі що хочеш, щасти тобі.
Повернулася трохи задихана Ізабелл із останнім томом Альбертового життя. Альберт знову шморгнув. Морт, мов заворожений, дивився на краплю, що вічно висіла на кінчику Альбертового носа. Вона от‑от мала б зірватися, якби не брак сміливості. Точно як сам Альберт, подумав Морт.
— Ви мені тією книжкою нічого не зробите, — втомлено сказав старий чаклун.
— А ми й не збиралися. Та щось мені підказує, що стати могутнім чарівником, завжди говорячи правду, навряд чи можливо. Ізабелл, читай, що там написано.
— «Альберт невпевнено подивився на нього», — почала Ізабелл.
— Ви не можете вірити всьому, що там пишеться…
— «…вигукнув він, визнаючи десь у глибині своєї скам’янілої душі, що вірити точно можна», — читала Ізабелл.
— Припини!
— «…вигукнув він, намагаючись загнати в закапелки розуму думку про те, що навіть коли Дійсність не спинити, її можна трохи сповільнити».
— ЯК?
— «…запитав Морт свинцевим тоном Смерті», — відповідально читала далі Ізабелл.
— Так, так, гаразд, можеш моє не читати, — роздратовано кинув Морт.
— Та вже пробач, що я жива.
— ЖИТТЯ НІКОМУ НЕ ПРОБАЧАЄТЬСЯ.
— І не говори до мене так, будь ласкавий. Мене цим не налякати, — сказала вона, а тоді глянула в книгу, де саме дописувався рядок про те, що вона збрехала.
— Скажи мені, як, чаклуне, — сказав Морт.
— Моя магія — це все, що в мене лишилося, — занив Альберт.
— Вона тобі не потрібна, старий скнаро.
— Я тебе не боюся, хлопче…
— ПОВТОРИ ЦЕ, ДИВЛЯЧИСЬ МЕНІ У ВІЧІ.
Морт деспотично клацнув пальцями. Ізабелл втупилася в книгу.
— «Альберт подивився у синювате сяйво Мортових очей, і рештки сміливості полишили його, адже він бачив перед собою не просто Смерть, а Смерть з усіма людськими вадами, як от мстивість, жорстокість і несмак, і тоді, охоплений жахом, він усвідомив з усією певністю, що це остання можливість вмовити Морта не відсилати його назад у царство Часу, де його буде впольовано, а душу його віддано на поталу тим, хто населяє темні Підземельні Виміри, де його крапка крапка крапка крапка крапка», — дочитала вона. — Там ще півсторінки крапок.
— Бо навіть книжки не зважуються описувати таке, — прошепотів Альберт. Він спробував заплющити очі, та образи, що замерехтіли в темряві під повіками, були настільки живими, що він одразу ж їх розплющив.
— Гаразд, — сказав він. — Є одне закляття. Воно сповільнює час над певною місцевістю. Я його вам запишу, та промовити його має чарівник.
— Це я влаштую.
Альберт облизав пересохлі губи. Його язик був схожий на стару ганчірку.
— Але доведеться заплатити, — сказав він. — Виконати спершу свій Обов’язок.
— Ізабелл?
Почувши Морта, вона знов опустила погляд на сторінку.
— Це правда, — сказала вона. — Якщо не виконаєш, усе піде шкереберть, а він все одно випаде назад у Час.
Усі троє перевели погляди на величезний годинник, що нависав над ними. Його маятник поволі розтинав повітря, дроблячи час на крихти.
Морт застогнав:
— Замало часу! Я не встигну і туди, і туди одночасно! Я не встигну!
— Господар устигнув би, — завважив Альберт.
Морт висмикнув меч із одвірка й люто потрусив ним перед Альбертовим носом. Той зіщулився.
— Пиши закляття, — гримнув Морт. — І не барись!
Він розвернувся і покрокував у Смертин кабінет. Там у кутку був муляж Диска: величезний, він тримався на спинах слонів, вилитих із чистого срібла, які стояли на спині бронзового Великого А’Туїна. Великі річки були позначені нефритовими жилками, пустелі — діамантовим пилом, а найпримітніші міста — самоцвітами. Анк-Морпорк, наприклад, позначений чималим рубіном.
Він розставив клепсидри по точках приблизного перебування власників відповідних життів і повалився в Смертине крісло, люто витріщаючись на них, ніби від цього відстань між ними зменшиться. Крісло тихо поскрипувало й поверталося, коли він совався в ньому з боку в бік.
Невдовзі тихо зайшла Ізабелл і повідомила:
— Альберт записав закляття. Я звірилася з книгою. Він не хитрує. Зараз він пішов і замкнувся у себе, і…
— Ти тільки поглянь на них! Тільки поглянь!
