Морт полностью

Магічний лоскіт здійнявся його рукою й пронизав мозок теплом. Як йому цього бракувало впродовж тих нескінченних років.

Чарівники почали збігатися на шум крізь високі подвійні двері й одразу ж зробили хибний висновок із побаченого.

Посередині був п’єдестал. Без статуї. Оточений хмарою мармурового пилу. Із хмари на них ішов, бурмотячи щось собі під ніс, Альберто Маліч власною персоною.

Чарівники, що були позаду натовпу, швиденько розвернулися й побігли геть якомога тихіше. Серед них не було жодного, хто в пору легковажної юності не вдягав на голову старому Альбертові всім відомий предмет підліжкового посуду, або ж не видряпував на холодному й непоказному тілі статуї своє ім’я, або ж не розливав на п’єдестал пива. Ба гірше, у дні святкувань, коли спиртне лилося рікою, а до нужників було так далеко йти… Колись усе це здавалося вкрай дотепним. І от воно вже не здавалося таким.

Перед розгніваним магом лишилося дві постаті: одна — бо мантія її власника зачепилася за двері, а друга — бо належала мавпі, яка могла собі дозволити не перейматися людською метушнею.

Альберт ухопив чарівника, який безрезультатно намагався втекти крізь стіну. Той заскиглив:

— Гаразд, гаразд, визнаю! Я був тоді напідпитку, повірте, чесно вам кажу, нічого поганого не хотів, пробачте, пробачте…

— Що ти верзеш, чоловіче? — Альберт був щиро здивований такою поведінкою.

— …Мені так соромно, якби ж я тільки міг пояснити, як мені сором…

— Та годі вже белькотіти! — Альберт перевів погляд на мавпу. Та доброзичливо всміхнулася йому у відповідь. — Тебе як звати?

— Так, пане, вже припинив, жодного белькотіння, пане… Ринсвінд, пане. Помічник бібліотекаря, вже який є.

Альберт оглянув його з голови до ніг. Молодик мав безнадійний і якийсь задрипаний вигляд, ніби невипрана білизна. Альберт вирішив, що коли чарівництво опустилося до такого рівня, хтось має щось із цим вдіяти.

— Який бібліотекар призначив такого, як ти, своїм помічником?

— У-ук.

Тут він відчув, як до його руки торкається щось схоже на теплу шкіряну рукавичку.

— Мавпа! В моїй академії!

— Орангутан, пане. Він колись був чарівником, та його спіткали якісь чари, пане, і він не дозволяє перетворити його назад на людину, та він єдиний серед усіх нас, хто знає, де і які книжки шукати, — поспішно пояснив Ринсвінд. — А я стежу, щоби в нього були банани, — додав він, бо відчув, що сказане потребує додаткових пояснень.

Альберт розлючено витріщився на нього.

— Замовкни!

— Замовкаю, замовкаю вже, пане.

— Краще скажи, де Смерть.

— Смерть, пане? — перепитав Ринсвінд, втискаючись у стіну.

— Високий такий, скелетоподібний, крокує так, ніби марширує, ОТАК ГОВОРИТЬ. Смерть. Давно його бачив?

Ринсвінд нервово ковтнув.

— Давно не бачив, пане.

— Ну, я його шукаю. Ця маячня має припинитися. І я хочу припинити її зараз же, ясно? Веди сюди вісьмох найстарших чарівників, хай тут будуть за півгодини з усім потрібним для обряду Ашк-Енте, второпав? Не скажу, правда, що ви тут усі маєте обнадійливий вигляд. Тюхтії такі, що плюнути нема в кого, а ти припини мене за руку хапати!

— У-у-ук.

— А тепер я піду вип’ю, — гаркнув Альберт. — Де тут тепер наливають бодай трохи пристойну ослячу сечу?

— Є «Барабан», пане, — сказав Ринсвінд.

— «Тріснутий барабан»? На Філігранній? Досі там?

— Так, хоч назву міняють то так, то сяк, і відбудовують наново час від часу, але місце те… на місці, пане, багато років уже. У вас, певно, труби йой як горять, пане? — запитав Ринсвінд із ноткою липкого панібратства в голосі.

— А тобі яке діло до моїх труб? — огризнувся Альберт.

— Жодного, жодного діла, пане.

— Я пішов у «Барабан». Півгодини, затямив? І якщо не чекатимуть на мене, коли повернуся, тоді… коротше, краще б їм чекати!

Він вихором понісся геть, здійнявши хмару мармурового пилу.

Ринсвінд дивився йому вслід. Бібліотекар тримав його за руку.

— Знаєш, що найгірше?

— У-ук?

— Не пригадую навіть, щоби під драбиною проходив.

Приблизно тоді, коли Альберт сперечався із власником «Латаного барабана» про пожовклий рахунок, який переходив від батька до сина, пережив один заколот із убивством монарха, три громадянські війни, шістдесят одну велику пожежу, чотириста дев’яносто пограбувань і понад п’ятнадцять тисяч бійок між відвідувачами, і от зараз доводив до його, Альберто Маліча, відома, що він досі винен власникам закладу три мідяки плюс відсотки, яких набігло достатньо, аби заповнити вщерть найбільше сховище на Диску, і таким чином вкотре підтверджував, що несплачений рахунок робить пам’ять анкійського торговця такою довгою, що й слон позаздрив би, — от приблизно тоді ж Хропунець нісся над розлогим і таємничим хапонійським континентом, лишаючи в небесах за собою шлейф білої пари.

Далеко внизу чулися барабани з гущавини пахучих тінистих джунглів, і тумани здіймалися над захованими серед дерев річками, у водах яких ховалися чудовиська й чекали на заблукалу вечерю.

— Із сиром більше немає, доведеться тобі їсти з шинкою, — сказала Ізабелл. — Що це там за вогні?

— Це Світлосховища, — сказав Морт. — Ми наближаємося.