Він витягнув клепсидру з кишені й глянув, скільки лишилося піску.
— Але щось ми недостатньо близько, трясця!
Світлосховища були ставками світла, що тягнулися по серцесвітний бік від напрямку їхнього руху. Саме так: деякі з племен, що населяли континент, розставили у пустельних горах дзеркала, щоби збирати повільне й важке денне світло. Воно правило за тамтешню валюту.
Хропунець плавно рухався над кострищами кочівників і мовчазними болотами навколо річки Цорт. Попереду в місячному сяйві проступали темні й знайомі обриси.
— Цортські піраміди в місячному сяйві! — зітхнула Ізабелл. — Як романтично!
— ЗВЕДЕНІ НА КРОВІ ТИСЯЧ РАБІВ, — зауважив Морт.
— Прошу, не треба цього.
— Пробач, та з практичної точки зору це…
— Гаразд, гаразд, я зрозуміла, — роздратовано перебила Ізабелл.
— Непроста це штука, поховати мертвого царя, — сказав Морт, коли вони знижувалися над однією з невеликих пірамід. — Накачують їх такою, знаєш, рідиною, щоби зберігалися й неушкодженими потрапили на той світ.
— І помагає?
— Не дуже. — Морт нахилився до Хропунцевої шиї. — Там смолоскипи внизу. Зажди.
Від пірамід тягнулася процесія на чолі зі статуєю крокодилобога Оффлера, яку несло близько сотні спітнілих під її вагою рабів. Хропунець непомітно прочвалав над ними й ідеально м’яко приземлився на всі чотири ноги у щільно втрамбований пісок біля головного входу в піраміду.
— Замаринували ще одного царя, — сказав Морт. Він оглянув клепсидру в світлі місяця. Та була непримітна й на царське походження не натякала.
— Це не може бути цар. Їх же не маринують, доки вони ще живі? — запитала Ізабелл.
— Сподіваюся, ні, бо я читав, що перш ніж замаринувати, їх розтинають і вирізають…
— Не хочу чути!
— …усе м’яке, — неоковирно договорив Морт. — Тому все одно, чи маринування допомагає, бо уяви, як воно, ходити отак…
— То коли ми не по царя приїхали, — голосно перебила Ізабелл, — тоді по кого?
Морт розвернувся до темного входу в піраміду. До світанку його не замурують, щоби душа померлого царя могла вийти назовні. Вхід той був зловісним і ніби натякав, що піраміду облаштували з метою значно страшнішою, ніж, скажімо, тримати ніж чи бритву вічно гострими[12].
— Зараз дізнаємося, — відповів Морт.
— Стережіться, він повертається!
Найстарші чарівники Академії вишикувалися в шеренгу, пригладжували бороди і в цілому докладали марних зусиль, щоби мати солідніший вигляд. Їх повисмикували з кабінетів чи з-за пообіднього бренді біля каміна, всі вони почувалися одночасно тривожно й розгублено, а тому весь час зиркали на порожній п’єдестал.
Існує одна істота, якій під силу повторити вираз їхніх облич: це лондонський голуб, якому сповістили, що, по-перше, адмірал Нельсон зійшов зі своєї колони, і, по-друге, пішов по дрібнокаліберну гвинтівку й набої до неї.
— Наближається коридором! — гукнув Ринсвінд і сховався за одвірок.
Чарівниче товариство так спостерігало за дверима, ніби ті от‑от мали вибухнути, і треба віддати їх завбачливості належне, бо ті таки вибухнули. Дубові скабки дощем осипалися на присутніх, і в контровому світлі, що било крізь потрощені двері, з’явилася невисока постать. В одній руці постать тримала задимлену патерицю, а в другій — крихітну жовту жабку.
— Р-р-ринсвінде! — заревів Альберт.
— Тут, пане!
— Забери оце і викинь десь подалі.
Жабка перебралася на Ринсвіндову долоню й вибачливо глянула йому в очі.
— Хай цей господар хоч раз іще на чарівника запащекує, — сказав Альберт задоволено. — Варто лишити вас самих на кількасот років, і от уже кожний шинкар думає, що може до чарівника огризатися.
Хтось зі старших чарівників щось пробурмотів.
— Що-що? Ану, голосніше!
— Як скарбій Академії, я завжди виступав за те, щоби підтримувати добросусідські відносини зі спільнотою, — бурмотів чарівник, намагаючись не зустрічатися поглядом із Альбертом, який свердлив його очима. На його совісті був один із численних нічних горщиків, а також непристойні написи як обтяжувальні обставини.
В Альберта відвисла щелепа.
— Що?
— Ну, е-е-е, суспільний обов’язок, ми вважаємо, що життєво важливо бути прикладом для… А-а-а!
Чарівник даремно намагався прибити полум’я, що раптом охопило його бороду. Альберт опустив патерицю і повільно оглянув усіх присутніх. Ті намагалися ухилитися від його пильного погляду, мов трава від вітру.
— Може, ще хтось хоче виявити вірність суспільному обов’язкові? — запитав він. — Добрі сусіди ще є серед вас? — він випростався на повний зріст. — Хробаки безхребетні! Я цю Академію заснував не для того, щоби ви сусідам газони їхні кляті стригли! На біса вам сила, коли ви її не застосовуєте? Не поважає вас холоп — то й спопеліть йому двір, щоби й сальця засмажити не було на чому! Ясно вам?
