*
Степка підвелась з-за столу.
— Ти куди? — притримав за руку Дмитро.
— Душно… Я сама піду…
Вийшла з хати і стала під старим кленом. Вона зараз бажала тільки одного: щоб не бути причетною до цієї музики, до цих співів і поздоровлень… Якби сталося так, щоб вона могла піти звідси, щоб її ніхто не шукав. Пізно… І Платон не прийшов на її весілля… Для кого ж вона зіграла оцю сумну комедію зі своєю долею?
Степка плакала, притулившись щокою до шершавої кори клена.
виводили весільної дружки.
— Чого сховалась? — підійшов до неї Дмитро.— Ти плачеш?
— Ні.
— Степцю, не плач, — пригорнув дружину,— у нас такий день сьогодні, а ти… Ось розійдуться гості, і ми залишимось удвох…
— Я не хочу! І в Сосонці не залишусь! — гнівно блиснули іскорки в її розкосих очах.
— А де ж ми будемо жити? — не на жарт перелякався Дмитро.
— Не знаю… Поїдемо в Косопілля. А тут я не зможу…
— Чому? Скажи.
— Не хочу!
— Але ж я на роботі…
— Без тебе обійдуться… Їдьмо. Вези мене звідси!
— Як же так раптово, що скажуть люди? — зовсім розгубився Кутень.
— Ну, я ще побуду трохи, якщо хочеш… Ходімо.
У тісних сінях Степку схопив за руку Лебідь.
— Тепер ви від мене не втечете… Я хочу вам сказати кілька слів.
Вони вийшли на ґанок.
— Чого ви хочете? — не зовсім чемно запитала Степка.
— Я вам хочу запропонувати зніматись у моїй картині. Мені потрібна героїня…
— Я ще не героїня.
— Ви не зрозуміли. Мені потрібна дівчина на головну роль,— пояснив Лебідь.— І тільки ви мусите зіграти її. Я допоможу вам, і ви станете знаменитою артисткою… Вірте мені. Ви повинні вчитись…
— Як же я поїду? — розгубилась дівчина.
— Це не сьогодні і не взавтра,— поспішив заспокоїти режисер.— Я розпочну знімати фільм восени, а ви мені будете потрібні взимку. Я тільки хочу, щоб ви дали згоду приїхати на мій виклик.
— Напишіть…
— І ви приїдете?
— Напишіть!
Лебідь вклонився і поцілував дівчині руку. Пізно ввечері колгоспівський газик відвіз Степку і Дмитра в Косопілля…
Понад усе на світі любив Федір Власович Пишва свою автомашину. Його кофейну «Волгу» знали не тільки мешканці величезного будинку на Кловському спуску, а й столичні автоінспектори. Не подумайте, що Горьковський автозавод виготував машину на персональне замовлення Пишви. Ні, машина була серійна, але Федір Власович не терпів стандарту. Він попригвинчував додаткові фари і дзеркальця попереду та з боків, замість оленя на капоті у нього була стальна модель реактивного літака, все, що піддавалось гальванізації, було вкрите нікелем. Машина блищала, як тульський самовар.
У гаражі теж був ідеальний порядок. Усі інструменти лежали в акуратненьких мішечках, стіни побілені. У кутку стояла шафа, набита вщерть вирізками з газет. Гараж був обнесений низеньким парканчиком, і навіть малюки знали, що то є заборонена зона, та не наближались до гаража. Паркан Федір Власович поставив після того, як Васько, мешкаючи з братом у тьоті Дусі, прибив на гаражі легковажного півника, викликавши у Пишви страшенну лють. Звичайно, якби Васько знав, що колись, у юності, Пишву дражнили Півнем, то він нізащо не прибив би того півника на гаражі Федора Власовича. Але звідки хлопчакові було знати, що в часи непу Федько Пишва не боровся разом з богуславськими комсомольцями за перемогу світової революції, не знімав дзвони з церков, не переслідував спекулянтів, а торгував на базарі солодкими півниками на дерев'яних паличках. Пишва міцно тримав монополію на виробництво півників і не без успіху конкурував з карамельними «фірмами» Києва, Черкас та Богодухова.
…За рік півники на паличках принесли Федорові Власовичу гарненький будиночок, велосипед, лаковані чоботи на рипах і повногруду супутницю життя — Феофанію. Крім того, за ним, здавалось, навічно закріпилось прізвисько Півень.
Згодом ситуація змінилась, і Півень почав співати іншої, кинув свою «фірму», продав хату, забрав Феофанію та переїхав до Києва, де і влився, як він писав у анкетах, у могутні лави пролетаріату. Він працював у залізничних майстернях, потім закінчив учительські курси. Був учителем, у війну — охоронником на одному заводі, а останні кілька років — інспектором міністерства.
