Хлопчина провів брата до воріт і вперше в житті не кинувся йому на шию, щоб попрощатись, а подав маленьку, потріскану руку.
Платон зайшов до контори, щоб сказати про свій від'їзд Коляді. Семен Федорович вислухав, поспівчував і навіть запропонував підводу до станції.
— Хай тебе Сава Чемерис моїми виїзними підкине,— розщедрився.
Що коні! Зараз Семен Федорович для Гайворона й машини б не пошкодував. Але про всяк випадок сказав:
— У нас же збори, Платоне, звітно-виборні…
— Думаю, що без мене проведете.
— Та вже якось управимось,— голова колгоспу ледве вгамував посмішку, що готова вже була розповзтись по змарнілому обличчю.
До контори парою вороних під'їхав Сава Чемерис, Коляда провів Платона аж до воза.
— Щасливо тобі, повертайся, значить,— подав руку Платонові, а заодно й Чемерису.
— Вйо! — цьвохнув батогом Сава.
Платон ще здалеку побачив Степку. Вона стояла біля воріт у білій пуховій хустці, ніби когось чекала. Гайворон хотів сказати Савці, щоб звернув у якусь вуличку, але не було вулички…
— Чого ж хату минаєш? Зайди, батько кличе,— сказала дівчина, коли віз порівнявся з нею.
— Тпру,— натягнув віжки Савка.
Платон зіскочив з воза, підійшов. Степка провела його до хати.
— А де ж батько?
— Зараз прийде. Ти що, боїшся зі мною побути? — лукаво глянула на гостя.— Думала, що й не побачу… Їдеш? Ти хоч інколи згадуй мене… Будеш? — Дівчина ще ближче підійшла до Платона, і він відчув її гарячий подих.— Мовчиш? Я знаю, що тобі не потрібна моя любов… Аби могла, то сама вирвала б її з серця та розвіяла по світу свою печаль…
— Степко, мовчи, бо ти, як вічна мука. Я піду…
— Почекай! — кинулась вслід і схопила Гайворона за плечі.— Хоч поцілуй на прощання. Поцілуй.— Степка усім тілом пригорнулась до нього.— Ти мій, мій… Поцілуй, обніми… я… хочу бути твоєю.
Платон вивільнився з обіймів і відчинив двері.
— Не треба, Степко…
— Гидуєш?.. А я берегла себе… для тебе!.. Я проклинаю тебе! І свою любов проклинаю! Чуєш?
Платон мовчки вийшов, а з хати ще долітали Степчині слова: «Проклинаю свою любов…»
— Дядьку Саво, женіть коней! Швидше!
Вони виїхали за село, і Гайворон ще раз побачив Степку: вона усміхалася йому з портрета…
Секретар обкому партії Павло Шаблій приїхав у Косопілля несподівано для Бунчука. Петро Йосипович дуже шкодував, що не зустрів його на межі свого району.
— Треба ж було подзвонити, Павле Артемовичу, — і сказав, винувато усміхаючись.
— Та я дорогу знаю,— відповів Шаблій.
— Ви проїздом чи спеціально до нас? — хотів дізнатись Бунчук про наміри гостя.
— Давно збирався до вас… Запросіть, будь ласка, Мостового.
— Його нема, Павле Артемовичу, поїхав у Луганськ.
— Чого?
— Там у нього… дівчина. Вона виїхала, а він — за нею. Молодий, знаєте… любов.
— Це та, що втекла з технікуму? — спитав Шаблій.— Галина Гайворон, сестра Платона?
— Ви… ви вже знаєте?
— У мене був директор технікуму.
— Неприємна історія вийшла.
— Ганебна, товаришу Бунчук,— підправив Шаблій.— Будемо називати речі їх іменами.
— Ми вже розібрались… виправили…
— «Виправили»! Дівчина залишила навчання, родину і втекла світ за очі від сорому… А Мостовому як?
— Мостовий сам винен, Павле Артемовичу… Зв'язався з дівчиськом.
— Залишимо право обирати собі кохану за Мостовим,— промовив секретар обкому.— Я розумію, що всю цю брудну історію вигадано для того, щоб скомпрометувати Мостового.
— Ви звинувачуєте мене? — зблід Бунчук.
— Я ще поки не звинувачую… Ви дуже образились на Мостового за ту заяву, що він написав в обком? Знаєте, про що я кажу? — Шаблій пильно подивився на Бунчука.
— Хай приїде комісія і розбереться,— розгублено сказав той.
— Навіщо комісія? Хіба ви заперечуєте те, що написав Мостовий? Давайте розмовляти по-партійному, товаришу Бунчук! — різко обірвав секретар обкому.— Мостовий написав правду, чесно і відверто. І копію заяви залишив вам. Я маю акти ревізійних комісій тих колгоспів, в яких, за вашою вказівкою, засівались оті таємні гектари.
— Допустив помилку, Павле Артемовичу. Я, взагалі, за кукурудзу і, виконуючи вказівки товариша…— мимрив Петро Йосипович.
— Облиште, Бунчук! Я прошу вас написати пояснення бюро обкому і дати партійну оцінку своїм антидержавним діям.
— Я напишу…
Шаблій поїхав по колгоспах. Повернувся пізно, пішов у чайну, повечеряв і до півночі сидів над якимись паперами в маленькому номері косопільського готелю.
Вранці він сказав Бунчуку, що хоче взавтра поїхати в бригаду Ничипора Снопа, зустрітися з механізаторами і поговорити з Платоном Гайвороном про лист, який той написав до ЦК.
— Який ще лист? — перелякався секретар райкому.
— Гайворон написав листа про неправильну, на його думку, політику заготівельних цін, що встановлені для колгоспів,— відповів Шаблій.— Лист дуже цікавий, і товариші з ЦК просили мене поговорити з автором.
Бунчук викликав машину і помчав у Сосонку…
— Де Гайворон? — навіть не привітавшись, запитав отетерілого Коляду, коли той, захекавшись, прибіг у контору.
— Поїхав… Наташка у нього при смерті… люди кажуть. А що?
— Секретар обкому хоче його бачити.
— Нема,— Семен Федорович розвів руками.— А я оце сам до вас збирався, Петре Йосиповичу.
— Чого?
