— Вчора правління мій звіт затверджувало…
— Ну й що?
— Наша парторганізація, значить, Петре Йосиповичу, міну під мене підкладає.
— Яку міну?
— Гайворона хочуть на голову висувати,— жалібно промовив Коляда.— Вони всі за нього… То я не знаю, як мені при такому положенії…
— Ти до зборів готуйся,— ухилився од відповіді Бунчук,— а там видно буде… Сам Шаблій до вас на збори приїде, дивись мені, щоб порядок був. Зал у школі приберіть, килимів у райспоживспілці позич… Виступи підготуйте, щоб не лізли, кому лиш замандюриться, на трибуну, бо такого нагородять…
— Виступи підготуємо, Горобець напише,— запевнив Коляда.
— Секретаря обкому до президії оберете, ну, а вже після — мене,— нагадав Петро Йосипович.— І з обідом питання підготуй.
— Пойняв. А де зараз шановний Павло Артемович? — поцікавився Коляда.
— Десь по колгоспах їздить, другий день їздить,— зітхнув Бунчук.
*
Коляда готувався до зустрічі секретаря обкому. Шкільний зал, де мали відбуватися збори, встелили килимами, заквітчали вінками з ялини. А Никодим Динька зробив таку трибуну, що з неї сміливо могли б промовляти три оратори одночасно. У класі, де мала відбутися вечеря, теж були килими і вінки. За категоричним наказом Коляди Іван Лісняк розмалював стіни колонами, як у косопільській чайній…
Тепер Семен Федорович турбувався лише про вечерю. Чим він частуватиме такого гостя? Будуть поросята, смажені кури, голубці і голландський сир, що його Коляда вважав найбільшим делікатесом. А якщо секретар обкому не любить свинини? А якщо він не їсть сиру?
І раптом з'явилась блискуча ідея. Голова колгоспу сів у машину та поїхав до Косопілля. Зайшов у чайну з чорного ходу, викликав Ісака Ароновича. Довго довелось його чекати. Нарешті Ісак Аронович з'явився — у білосніжному халаті, з ножем та шматком шинки в руках.
— Семене Федоровичу, я вас дуже поважаю, але я не маю часу навіть сказати вам «здрастуйте». Ви знаєте, кого я зараз годую? Першого секретаря!
— Дорогий Ісак Аронович, виручіть,— просив Коляда,— повік не забуду…
— Що вам треба? Кажіть швидше, бо мене вже нема. Я весь там,— Ісак Аронович показав на двері.
— Завтра до мене на збори має приїхати товариш Шаблій…
— Я не знаю, куди він має їхати, я ще з ним не говорив…
— До мене, до мене,— запевняв Семен Федорович.— То я прошу вас…
— Ви хочете, щоб я приїхав?
— Ні… Але я мушу знати, що він їсть… Скажіть…
— Записуйте. На сніданок я подавав йому картоплю по-косопільськи зі шкварками. Холодець і помідори. Кисле молоко. Ні, кисле молоко викресліть. На обід — борщ і шашлик по-карськи…
— Як, як?
— Що ви мене мучите, Семене Федоровичу? Я вже йду.
— Почекайте! А порося їстиме?
— Слухайте, Семене Федоровичу. Ви хочете мати вечерю?
— Хочу.
— Вона у вас буде. Я приїду до вас і приготую таку вечерю, що перший секретар буде задоволений!
— Спасибі вам!
— На скільки персон? Замовляйте на тридцять,— порадив Ісак Аронович,— правління, ревізійна комісія, актив… Ідіть і не турбуйтесь, а я зараз так спішу, що не маю часу запитати, як здоров'я вашої дружини…
*
Коляда знав, що сьогодні привезли Маланку з синами-близнюками додому. Про це говорили молодиці, прибираючи в клубі.
— Такі ж хлопчики, як намальовані.
— Обоє чорняві, оченята, мов тернини.
— Ото Маланці щастя.
— Наплачеться, бідна, поки на ноги позводить.
— Колгосп не дасть пропасти.
— Хотіла б я бачити того волоцюгу, що від синів одцурався.
— А він тут недалечко й ходить.
— А як же назвала?
— Одного Юрком, а другого… Семеном.
— Семеном? Здуріла, то кожний же знатиме, що…
— Тихо, десь ходить тут за дверима…
Заснуло село.
Сплять Маланчині сини, а вона сидить над ними, думаючи свою невеселу думу…
І Коляда не спить. Стоїть, притулившись до загати, не наважується постукати в шибку. Хоч одним оком поглянути б на своїх синів, думає. Хіба він не мріяв усе життя мати сина? А тепер їх у нього двоє.
Коляда тихенько постукав у шибку.
— Хто там? — такий знайомий Маланчин голос.
— Я, Маланко, я…
Впустила в хату.
— Чого прийшов? — повіяло холодом від жінчиних слів.
— Покажи синів.
— Не твої. Іди, Семене.
— Мої, мої, Маланочко…
— Нема в тебе синів, сам одцурався.
Хотів підійти до ліжка, та заступила Маланка:
— Не підходь!
— Маланю, не проганяй мене. Це ж наші діти… Мої…
— Пізно згадав.
— Я ж любив тебе, Маланко. Якби тоді, після війни, не приїхала Фросина, то жили б ми з тобою… Тільки з тобою я знаходив відраду.
— Не згадуй. Хіба в тебе є серце? Ти ж тільки служиш… Все життя тремтиш за свою шкуру, ганяєшся за чинами, а їх нема… Нічого в тебе нема. Ні сім'ї, ні родини, ні щастя. І від синів своїх відмовився. Боїшся сказати, що вони твої…
— Я не боюсь! Я всім скажу! Чуєш, скажу! — кричав Семен.— Мої сини, мої!
Заплакала дитина. Маланка кинулась, взяла на руки.
— Спи, моє маленьке, спи.
А в цей час подало голос друге. Коляда підбіг, схопив сина і пригорнув до своїх грудей. Якесь невідоме досі почуття сповнило його серце. Готовий був кричати на весь світ: «Діти мої, діти мої!»
Так і стояли вони з Маланкою одне проти одного з синами на руках…
*
