А от про півзахисників я такого сказати не можу. І ось чому: вони переважно захищались, їхнім діям явно бракувало наступального духу. Ми в той день майже не бачили, щоб гравці другого ешелону перетинали центральну лінію поля. Як відомо, в командах СРСР півзахист грає інакше, і ми ніяк не могли зрозуміти, чим пояснюється така «скромність» моїх колег з бразільських команд. Можливо, суперники, що були на полі, добре знали один одного і вирішили не рискувати, закрити свої підступи на надійний замок. І ми зрозуміли після цього тих бразільських спортивних журналістів, які з жалем констатували, що останнім часом гра їхніх команд (в тому числі і національної збірної) має переважно захисний характер. Цікаво, що півзахисники «Васко да Гама» у Києві діяли енергійніше і, почуваючи загрозу поразки, не раз ішли в атаку. А тут все було навпаки.
У Києві бразільські нападаючі в основному пробивалися до воріт по центру. Вдома вони не зрадили свою манеру і тому те, що пізніше робитиме на чемпіонаті світу правий крайній Гаррінча, буде для нас великою несподіванкою. З трибун стадіону «Маракана» ми не побачили активних дій сьомого і одинадцятого номерів. Вони були відтягнуті далеко назад і саме звідти або включались у атаки, або прагнули зав’язати їх у тилових глибинах. Це теж було несхоже на нашу манеру гри, бо в радянських командах крайнім нападаючим відводилась дуже велика роль. Потім, після виступу динамівців у Бразілії, тамтешні футболісти казали, що їм дуже сподобалась гра наших крайніх, бо своїми стрімкими проривами вони помітно розв’язували руки гравцям центральної трійки. І хто знає, можливо, зустрічі з радянськими командами підказали бразільцям саме те, що згодом зробило їх напад ще агресивнішим.
Ми не бачили жодного удару з дальньої дистанції. Як і на стадіоні імені М. С. Хрущова, бразільці прагнули будь-що пройти мало не до самих воріт і пробити з такого положення, коли промахнутися неможливо. Очевидні, це пояснюється їх бажанням продемонструвати високу індивідуальну техніку, за допомогою якої вони можуть обійти кількох суперників і вийти на бажану точку. Адже глядачам треба показати таку віртуозну гру, щоб вони не пошкодували грошей і знову прийшли на матч. Хіба ж можна забувати професіоналам про комерцію?
Воротарі часто відбивали м’яч кулаками, не рискуючи брати його «намертво». Зловживання цим прийомом не дуже сподобалось нам, бо зрештою така гра небезпечна. Але ми бачили, що бразільські воротарі краще за наших борються з пенальті, зовсім не вважаючи, що одинадцятиметровий удар безнадійний для них. Потім ми довідались, що в Південній Америці судді дуже часто призначають пенальті (інколи навіть без достатніх підстав), тому нерідко матч збирає тут «рясний врожай» одинадцятиметрових ударів і воротарям хоч-не-хоч доводиться навчитись ефективної боротьби з цією вищою мірою футбольного покарання.
Наші спостереження переконали нас, що на той час бразільський футбол ще перебував у стані «розкачки». В бесідах з компетентними людьми ця думка міцніла тому, що вони скаржились на надто вже солідний вік гравців національної збірної. Не знаю, кривили бразільці душею чи ні, але коли вони називали нам прізвища братів Жалма, Нілтона, Сантоса, Роберда, Жоела, Еварісто, Пепе, Діді, Балтазара, тої при цьому хитали головою і глибоко зітхали: мовляв, на наступній першості світу з такими гравцями нічого буде робити. Я пригадав ці зітхання тому, що в Швеції не побачив, крім Діді, названих футболістів. Їх замінили молоді, надзвичайно сильні і чудово підготовлені спортсмени. Куди ж поділись старі футболісти і звідки взялися нові зірки? Очевидно, коли ми вели ці мирні розмови, в Бразілії вже йшла підготовка нової національної збірної, про яку було вирішено нічого не говорити. Таке принаймні моє враження. Але я не засуджую за таку хитрість бразільців: своя сорочка ближча до тіла, їм не хотілося передчасно розкривати головні козирі своєї збірної.
А тим часом нам заклопотано говорили:
— Знаєте, Зізіньо заявив, що грає останній сезон. Як обійтись без нього — неможливо уявити.
— Брати Сантос, мабуть, не поїдуть до Швеції. Старі. От біда!
Ми щиро співчували.
Під час перебування в Бразілії ми не раз говорили один одному, що далеко не все тут нам подобається. Це стосувалось надто жорсткої гри наших суперників, їх твердих полів, не подобались нам їхні роздягальні з грубими лавами і цвяхами для одягу в стінах, нас дратували і канонади пугачів, що супроводжували і нашу гру з «Васко да Гама», яку ми звели внічию — 1:1.
