Перший гол у цій грі забив я і саме з того стандартного положення, яке ми розучували за планом тактичної підготовки «Динамо». Сталося це так.
Михайло Коман вивів у прорив лівого крайнього Віктора Фоміна, який помчав до лівого кутового прапорця. Туди ж, ніби для його підтримки, перемістилися Коман і наш центральний нападаючий Сергій Коршунов. Можна було припустити, що саме звідси слід чекати удару по воротах. Тому захисники бразільців підтягнулись до правого сектора свого штрафного майданчика. Звичайно, про мене, півзахисника, який залишився далеко позаду, вони забули і не звернули уваги на те, що я раптом почав набирати швидкість, біжучи по звільненому для мене місцю правого півсереднього.
Я йшов уперед, знаючи, що зараз Фомін не проб’є по воротах, а різко і несподівано відкине м’яч назад у поле, мені. Так було задумано в нашій комбінації, і всі ми перебували в її стандартних точках.
Так воно й сталося. Довгий пас Віктора назад — і м’яч у мене у ногах. Не гаючи часу, я сильно б’ю метрів з тридцяти. Для бразільського воротаря це було такою несподіванкою, що він навіть не поворухнувся. Гол!
Зрозуміло, що удар міг бути не досить сильним або недостатньо точним. Тоді для бразільців усе закінчилось би благополучно. Але не це головне. Принциповим є той факт, що гол був забитий саме так, як ми розучували комбінацію, з стандартного положення. І воно пізніше ще не раз добре послужить нам.
Отож мені здається корисним, щоб усі наші команди мали в своєму арсеналі багато таких стандартних положень. Не слід лякатися неприємного на слух слова. Формалізм тут ні до чого. Важливий зміст поняття. А він, мені так здається, тепер усім зрозумілий. Можливо, вся тактика й складається з великої кількості стандартних положень, природно, не статичних. Ці положення можуть вдосконалюватись, збагачуватись новими варіантами, але вони кінець кінцем створять на полі той вже не стандартний малюнок гри, який зветься в нас взаєморозумінням між гравцями, повною зіграністю.
Взагалі 1957 рік був для мене насичений в галузі спорту різними важливими подіями. Насамперед — відбіркові ігри всесвітнього футбольного чемпіонату. Настав час великих випробувань: збірна команда СРСР мала вперше взяти участь у такому великому і відповідальному змаганні. І тренери, і ми, гравці, та й вся наша громадськість з нетерпінням чекали старту першості. Одне — товариські міжнародні зустрічі і зовсім інше — офіціальні.
Я пригадую, що коли футболісти «Васко да Гама» програли динамівцям Києва, ми не помітили на їхніх обличчях навіть тіні смутку. Це нас здивувало, і гості охоче пояснили нам свою точку зору на професіональний футбол. Під час гастролей їх мета — заробіток. А щоб і за кордоном глядачі йшли на матчі професіоналів з такою охотою, як це роблять їхні співвітчизники, треба їм показати справді високий клас. Отже, не перемога важлива для професіоналів, хоч, природно, приємніше виграти, ніж програти, а естетична насолода, яку вони мають подарувати глядачам своїм мистецтвом. Ось чому вони і не переживали тоді, в Києві. Можливо, так само міркують і інші професіонали.
Але як вони поведуть себе в офіціальному турнірі? Адже чимало професіоналів візьмуть у ньому участь. Як вони діятимуть в умовах, коли кожне очко, так би мовити, оцінюватиметься на вагу золота? Цього ми, природно, не знали і по своїй наївності сподівались, що ті команди, які себе в товариських матчах проявили не дуже сильно, очевидно, матимуть такий же вигляд і під час офіціальної першості.
Зокрема, саме так ми оцінювали можливості збірної Фінляндії, з якою нас зводив відбірковий матч. В цій першій зустрічі, яку ми вважали не дуже серйозною, на нас чекав неприємний сюрприз.
Проти збірної Фінляндії ми спершу грали в Москві. Збірна СРСР вийшла на матч з вірою в досить легку перемогу. Настрій був піднесений. Адже радянські команди вже стільки разів зустрічались з фіннами і завжди вигравали без особливих зусиль. З динамівців Києва за збірну грали воротар Олег Макаров, лівий крайній Віктор Фомін і я.
Але все вийшло не так, як ми сподівались. Наші суперники не думали програвати. Вони сміливо зустріли наш штурм, стійко оборонялись і при першій же слушній нагоді самі переходили в атаку. Ні точні і різкі удари Сергія Сальникова, ні рвучкі прориви Микити Симоняна, ні хитромудрі передачі Анатолія Ісаєва не досягали мети. Наші форварди ніяк не могли провести хоч єдиний гол у ворота фіннів. І тут ми зрозуміли, що коли справа доходить до офіціальної першості, кожна команда знаходить у собі сили, щоб грати набагато краще, ніж вона це робить звичайно. В особі фіннів ми зустріли гідного суперника. Пояснювалось це двома причинами: вони грали виключно добре для себе, а ми діяли нижче своїх можливостей, бо вийшли на матч без бойового настрою. Ми навіть могли поплатитись за це: фінни забили нам гол.
