Зараз, коли я дописую ці рядки, вже починається черговий футбольний сезон. В мене знову мало часу. Тренування, навчання в інституті, робота з молодим поповненням команди, численні виступи на підприємствах Києва і зустрічі з трудящими — все це до кінця заповнює робочий день. А хочеться ще й почитати, і театр відвідати, пограти з сином Андрійком. Тому я радий, що встиг закінчити свої нотатки ще до того, як м’яч знову рушив у піврічну подорож.
Новий сезон буде нелегким. Структура розиграшу першості країни знову зазнала змін. Тепер у фіналі зараховуватимуться лише ті очка, які здобуті в попередніх іграх у інших учасників фіналу. Отже, радянський футбол збагачується ще однією новиною — стратегією. Тепер треба так маневрувати своїми силами, щоб перемагати саме в тих зустрічах, які можуть вплинути на кінцевий результат у фіналі. Там уже не десять команд з двадцяти двох боротимуться за титул чемпіона, а дванадцять. Отже, з кожним роком усе важче. Та це й добре. Так цікавіше.
Але час кінчати, хоч хотілося б ще й ще говорити про події року, який став золотим для нашої команди. Такий фініш — мрія кожного футболіста. Нам же ще дуже радісно й тому, що ми завоювали звання чемпіонів у рік, коли відбувся історичний XXІІ з’їзд Комуністичної партії, коли був покладений початок безпосередньому будівництву комунізму. І яке ж то чудове почуття, коли успіхи всієї країни доповнюються твоїми особистими! Ні, цього року мені, як і моїм товаришам, ніколи не забути.
… Зараз навколо мого стола кружляє синок. Він — моя найбільша радість у 1961 році. За рік життя малятко навчилося ходити і… одним ударом розбивати скляні речі. Поки що це його улюблене заняття. Але мине час, стане на ноги мій Андрійко. Ким же ти тоді будеш, синку? Чи любитимеш футбол, як я, чи гратимеш на великому зеленому полі? Мені дуже хотілося б повторитись у тобі, хотілося б, щоб колись диктори оголошували перед матчем: «… під номером п’ять — Андрій Войнов», як це зараз роблять, коли на поле виходить Володимир Федотов — син покійного класика радянського футбола Григорія Федотова. Чому б і тобі, Андрійку, не піти по слідах батька!
А втім, я не знаю, чи станеш і ти футболістом. Та це, власне, не так уже й важливо. Куди приємніше те, що я вже напевно знаю сьогодні — ти житимеш при комунізмі. Ти побачиш те, про що людство мріяло віками. Ось в чому твоє головне щастя!..
А поки що, хлопчику, набирайся сил! Мені теж треба потурбуватись про це. Все ж — тридцять один… в такому віці слід пильно стежити за собою, якщо хочеш ще пограти. А я не збираюсь складати зброї.
… Останні рядки, останні речення. На душі і хороше і трохи сумно. Добре, що завершена робота над книгою. Сумно, що настав кінець розмови з читачем, в якій я висловив усе, що думаю, чим жив так багато років. Вдалася мені книга чи ні — про це вже судити іншим. Скажу тільки одне: я був би надзвичайно радий, якби вона хоч чимось допомогла нашим молодим футболістам.
