Артем знову примружив очі. Так, цей виїзд він бачив і сам. То було дуже урочисте видовище.
Величезна колісниця з тілом Сколота. Помічники головного віщуна із священними зображеннями орлів, пантер й оленів. Найзнатніші старшини очолюють процесію. А біля погребальної колісниці і за нею — — скіфи із слідами траурних обрядових ран, що їх вони собі заподіяли. У них відрізана частина вуха — і застиглі струмки крові смугами вкривають щоку й одяг. У них надрізані руки, пошкрябані лоби й носи, ліві руки простромлені гострими стрілами — і у всіх пострижене в коло волосся... Простодушні скіфи щиро сумують: помер великий вождь Сколот — і на його честь вони вкрили себе обрядовими ранами, намагаючись цим висловити свій сум. Разом з жерцями вони співають тоскну журливу пісню — чи, може, то не пісня, а якась молитва грізним богам?.. Ніхто з простих скіфів не знає, що трапилося насправді, не розуміє, що їхнього вождя злочинно отруїв Дорбатай. І цей злочинець важно возсідає на своєму возі й вдає, що урочисто молиться богам: старий Дорбатай робить усе за священними звичаями...
Повільно йшли білі коні, важко котилася величезна колісниця з тілом Сколота. А за нею їхав ще великий віз. На ньому сиділа стара дружина Сколота. Вона сиділа нерухомо, закривши скорбне сухе обличчя жовтими руками. І два такі ж старі віщуни вартували біля неї на возі, охороняючи вдову вождя, яка мусила супроводити його в могилу...
А під повстяним балдахіном на великій червоній колісниці лежало мертве тіло Сколота в розкішному одязі, в золотому шоломі, з широкими золотими браслетами на складених на грудях руках. Біля старого вождя лежав його короткий меч-акінак з золотим держаком. Закриті очі справляли враження, що Сколот спить: з обличчя його збігла напруженість останніх хвилин, зник вираз страждання, який був на ньому, коли старий вождь умирав, підступно отруєний Дорбатаєм. Тепер обличчя було зовсім спокійне. І коли б не блискучий шар воску, що вкривав обличчя й руки, можна було б подумати, що Сколот не вмер, що він просто відпочиває на колісниці або міцно спить...
...Процесія посувалася далі й далі, не порушуючи ладу. Дорбатай у довгому червоному плащі й високому головному уборі, що нагадував водночас і шолом, і башлик, їхав поважно й урочисто, як справжній переможець.
Не зчисленні золоті оздоби та бляшки, нашиті на його плащі й головному уборі, побрязкували, коли віз гойдався на вибоях. Очі Дорбатая дивилися кудись поверх возів, на низький сірий обрій. Здавалося, старий шахрай не бачив і не чув нікого, заглиблений у молитви за любимого брата, за померлого вождя... І простодушні скіфи з повагою поглядали на цього неперевершеного лицеміра. Гартак теж намагався зберігати урочистий і поважний вигляд. Він гордо випростовувався на коні, неуважно брався рукою під бік, оглядався, шукаючи, чи не насмілився хтось крадькома кинути на нього насмішкуватий погляд: адже він добре знав, що не викликає особливої пошани у воїнів. Але за хвилину голова його вже хилилася під вагою великого золотого шолома, руки нервово й боязко перебирали поводи коня. Видно було, що Гартак дуже непевно почуває себе на коні і, можливо, навіть боїться впасти з нього.
— Поганий виродок! — не стрималася, подивившись на нього, Ліда.
Гартак наче почув її голос, хоча був метрах у десяти від дівчини. Він швидко озирнувся і спинив на ній запитливий погляд, Ліда здригнулася, проте одразу опанувала себе: адже «виродок» все одно не міг зрозуміти того, що вона сказала. ї справді, Гартак усміхнувся, очевидно, намагаючись, аби усмішка була лагідна. Ліді здалося, що Гартак навіть насмілився підморгнути їй. Але цього вона вже не витримала і хутко відвернулася.
Знову глянула лише тоді, коли проїхала жалобна колісниця Сколота, прорипів і віз вдови померлого вождя. Тепер, коли сунули вози почту Гартака, вирушив, нарешті, і віз чужинців. Його ставили посередині, щоб за возом полонених рухалися раби, служники й дружини нового вождя. Іван Семенович, придивившися, сказав Ліді:
— Бачите, люба моя, отой великий віз? Так, так, той, звідки виглядають жінки у високих головних уборах, зиркаючи в наш бік. Це, я певен, дружини Гартака, яким не терпиться глянути на нову наречену їхнього чоловіка, незвичайну чужинку, що оволоділа його серцем...
— Як ви можете таке говорити, Іване Семеновичу? — образилася Ліда. — Адже ви знаєте, як мені гидко згадувати про все це.
Та геолог вів далі:
— Повірте, Лідо, що мені теж не дуже хотілося б нагадувати вам про наміри Гартака. Втім... краще весь час пам’ятати про небезпеку, ніж хоча б на хвилину забути про неї та допустити, щоб вас захопили зненацька. Я навмисне, признаюся, нагадав вам... бо хочу, щоб ви добре поводились і стримувалися від необережних вчинків.
— А хіба я...
