Сколот подав знак Варканові. Молодий скіф вихопив з піхов широкий і короткий кинджал і спритно розбатував смажену тушу на великі шматки. Служники розносили їх гостям. Але вечеря все ще не починалася.
Аж коли сам Сколот узяв у руки кусень м’яса і почав його їсти, тільки тоді почали їсти і всі інші: вечерю мав розпочинати її хазяїн, вождь. Скіфи їли жадібно, розриваючи м’ясо руками, лише дехто розрізував його ножем. Гарячий сік збігав по руках і обличчях, плямував одяг бруднив пухнастий килим. Втім, цього ніхто не помічав, всі були надто захоплені їжею. Навіть пихаті скіфи і багатії на цей час наче забули про свою гордість. Вони наминали м’ясо так само жадібно, як інші.
А служники все бігали й бігали. Тепер вони носили міхи з оксюгалою, клали їх перед гостями. Задзвеніли бронзові чаші. Запашна оксюгала щедро лилася з міхів. Голоси скіфів лунали дедалі гучніше.
Раптом Сколот підніс руку. Служник подав йому дві зв’язані докупи золоті посудини.
— Урочистий скіфський кубок, — прошепотів. Дмитро Борисович. — Наближається якась церемонія...
Сколот узяв ті посудини. Другий служник налив у них оксюгали з міху. Вождь схвально кивнув головою, високо підніс цю дивну подвійну чашу і подав її чужинцям, вітаючи їх.
— Це він п’є за наше здоров’я! — тихо сказала Артемові Ліда.
— Хай п’є, — так само тихо відповів він. — Аби мене не частували, бо мені на ту оксюгалу й дивитися огидно...
Старий вождь повільно й урочисто підніс посудини до рота, спорожнив їх, відірвавшися тільки для того, щоб перейти з одної з них до другої, — і кинув на землю. Вітальні вигуки залунали на майданчику. Гості, не гаючи часу, підносили свої чаші і спорожняли їх одну за одною. Від кибиток долинула пісня, яку співали жінки. Урочиста і протяжна, вона, здавалося» розповідала про якісь сумні події.
Тим часом Варкан подав Сколотові ще одну велику золоту чашу. Служник, що тримав обома руками повний міх, налив у неї оксюгали. Найстаріший, найуславленіший з мисливців підійшов до вождя. Він обережно взяв у нього з рук чашу, вклонився Сколотові й випив оксюгалу. Це була особлива честь — пити оксюгалу, взяту з рук вождя! Такої честі були гідні ті з гостей, хто мав найбільші заслуги перед вождем, кого Сколот шанував. Слідом за тим найстарішим мисливцем до вождя почали підходити й інші старі скіфи, кожного з яких Сколот частував, подаючи йому повну золоту чашу.
Але й решта не відставала. Бронзові чаші, що ходили по руках скіфів, дзвеніли дедалі гучніше, оксюгала лилася рікою. Безладний гамір знявся над майданчиком. Раз по раз спалахував громоподібний регіт.
— Ой, як би вони не сп’яніли остаточно... мені аж страшно, — мовила Ліда, тулячись до археолога. Але він заспокійливо відповів:
— Ні, ні, люба, побоюватись нема чого. Стародавні люди вміли пити не по-нашому. Не турбуйтеся; все буде гаразд!
— Е, починається ніби нова дія вистави, — шепнув Артем.
— Дивіться, дивіться, який старезний дід з’явився! — гукнула й Ліда, забувши про свої страхи.
Підтримуваний двома молодими скіфами, повільно наближався до підвищення Сколота старезний дід. Вітаючи його, вождь урочисто підвів руку. І одразу на майданчику стало тихіше: всі з повагою дивилися на старого.
Він був у білому довгому одязі, очі його нерухомо й безживно дивилися вгору. Дід ішов мовчки, його сухі руки лежали на плечах супутників. І там, де він проходив, замовкали розмови, вщухали жарти і сміх.
З пошаною схилялися голови мисливців і воїнів, що квапливо відсувалися вбік, звільняючи старому шлях. А він посувався, ледве переставляючи ноги; видно було, що цей сивий дід ледве мав силу рухатися...
— Та він же сліпий! — вражено мовила Ліда.
Безживні очі діда все ще дивилися вгору з-під білого башлика, коли він наблизився до підвищення Сколота, який дружньо і шанобливо привітав його. Старий відповів. Дивно, його голос був міцний і глибокий, немов належав не старезному дідові, а дужій літній людині!
Дідові допомогли сісти на килим на підвищенні. Старий все ще не опускав очей, губи його беззвучно рухалися. Враз зазвучали тимпани, їх дзвін пронісся над майданчиком і змовк. На зміну йому залунав свист кістяних дудок. І це тривало дуже недовго, — всього кілька нот, що нагадували військовий сигнал. Майданчик охопила суцільна тиша, остаточно вщухли розмови, припинився сміх. І це здавалося особливо дивним, бо перед тим не можна було позбутися враження, що всі присутні скіфи досить сп’яніли. Але, це, очевидно, було не так, бо тепер люди з усіх сторін мовчки дивилися на підвищення, на якому сидів старий. А він так само беззвучно ворушив губами, наче читав якусь йому одному відому й чутну молитву.
Дмитро Борисович нахилився до Варкана:
— А хто цей дід?
