— Це найстаріший і найповажніший серед усіх скіфів чоловік, — відповів той, з пошаною дивлячись на старого. — Ім’я його Ормад. Коли він народився — не знає ніхто, бо живе він дуже давно. Він пам’ятає наших батьків і дідів, коли вони були ще хлопчиками. Ормад був великим воїном і мисливцем — і ніколи ніхто не насмілювався навіть змагатися з ним. А тепер він живе в пошані в своїй кибитці. І лише на великі свята виходить з неї, Щоб розказати народові про його славне минуле.
— Оце він і зараз розповідатиме? — спитав археолог, і очі його заблищали.
Варкан кивнув головою:
— Тимпани й дудки сповістили всіх, що старий Ормад незабаром почне розповідь. І всі приготувалися слухати, — вказав він на скіфів навколо.
— Варкане, друже мій, я попрошу вас одразу перекладати мені все, що говоритиме Ормад. Згода? — з благанням мовив археолог. — Ви й уявити собі не можете, як це для мене важливо!
Варкан охоче погодився, як погоджувався й досі робити все, що просили друзі-чужинці.
В кількох словах Дмитро Борисович пояснив товаришам, зацікавленим не менш від нього, що сказав йом — Хм... тоді, значить, Варкан перекладатиме вам, Дмитре Борисовичу, а ви також негайно перекладатимете далі нам. — сказав Іван Семенович тоном, який не припускав заперечень. — Так?
— Це ж досить важко, — спробував все-таки опиратися археолог. — Адже так я потім не зможу пригадати всього для себе, розпорошуватиму увагу... і не запишу нічого...
— Не турбуйтеся, Дмитре Борисовичу, ми всі потім гуртом нагадаємо вам те, що ви забудете. Вам же навіть краще буде, надійніше: розповідь Ормада лишиться одразу в чотирьох головах замість одної, — переконливо відповів геолог. І Дмитро Борисович примушений був скоритися.
Так почався цей подвійний переклад повільної, неквапливої, урочистої розповіді старого Ормада. Дід перестав беззвучно ворушити губами. Він трохи підняв кволу руку, провів нею по довгих своїх пожовклих від часу вусах. Запанувала мертва тиша. І він почав:
— Слухайте мене, старого Ормада, слухайте, що розповідатиму я вам, сколоти! Слухай, уславлений вождь Сколот, слухай мене й ти, молодий син вождя Гартак! Слухайте мене, старі й молоді воїни і мисливці, знатні й незнатні, багаті й бідні, — слухайте всі! Слухайте мене й ви, дивні чужинці, що прийшли до нас з невідомих країв! Слухайте й відайте, бо ніхто, крім мене, старого Ормада, не розкаже вам про давні славетні подвиги народу сколотів! Ніхто не знає вже того, що чув старий Ормад від своїх дідів, ніхто з вас не пам’ятає цього, крім мене, старого Ормада, якому вже не довго лишилося жити серед вас!..
Він спинився, мов щось пригадуючи. Артем шепнув археологові:
— А чому він називає народ скіфів — народом сколотів? Що це за назва така?
— Тому що так, сколотами, називав себе сам цей народ, Артеме. Це його справжня назва. А скіфами називали їх греки. І від греків наша мова перейняла таку назву. Ормад же вживає своє слово, свою назву — сколоти. Але досить. Він уже починає говорити далі!
Справді, Ормад уже говорив:
— Я розкажу вам сьогодні про славну війну народів сколотів проти війська могутнього перського царя Дарія, що пішов великим походом на сколотів. Слухайте мене, старого Ормада, згадуйте разом зі мною про славу відважних сколотських воїнів, про мудрість сколотських воєначальників і вождів!
Голос Ормада, урочистий і глибокий, гучно лунав над майданчиком. І дивно було думати, що цей свіжий, міцний голос належав старезному дідові, який не міг уже рухатися без сторонньої допомоги...
— Великий і грізний перський цар Дарій завоював майже весь світ. Вогнем і мечем підкорив він собі чимало країн — і ніхто вже не наважувався стати проти його волі. Лишалася тільки одна країна, яка не була підвладна цареві Дарію, і та країна була сколотська. Бо хоробрі й відважні були її воїни, і ніякий народ не міг її подолати. Тоді цар Дарій вирішив оголосити війну сколотам і підкорити їх, як завоював він усі інші народи. Його полководці були проти такої війни, бо чували про силу й відважність сколотських воїнів. Але цар Дарій, засліплений великими своїми успіхами, не бажав слухати полководців і називав їх боягузами. Зібрав цар Дарій величезне своє військо і сунув проти сколотів разом з підвладними йому народами. Ішло страшне і могутнє перське військо — і небо тьмарилося, бо огортала землю курява, здійнята тисячами й тисячами воїнів. Ішло перське військо — і річки зникали за ним, бо випивало їх військо до самого дна. Ішло перське військо — і гола суха земля лишалася за ним, бо з’їдали коні всю чисто траву і все зело...
І цар Дарій оглядав з гордістю своє незчисленне військо й казав: «Якщо кожен мій воїн візьме камінь і кине його в сколотів, і коли четверо не влучать, а тільки п’ятий камінь упаде на сколота, — і тоді не лишиться з них жодного живого!» І він переможно дивився вперед, у дикий степ, і шукав сколотський народ і сколотське військо, щоб розбити його в навальному бою і підкорити...
