— Но, і шо будеш робила з тою косою? Може, спали її, га? Під холєру? Шо було, те було, га? І прахом сплило, чи як там кажуть?
Тітка Мальва смутно всміхнулася крізь сльози.
— Може, й спалю, Ганю. Але спершу мусіла поплакати собі над нею.
Ми випили своє лімончело. А тітка Мальва почала стиха говорити. Вона розказувала про те, як плакала на горищі своєї старої, порожньої хати, яка стільки років простояла пусткою, тримала свою косу й плакала отакими сльозами за молодістю, що минула, і мріями, яким не судилося здійснитися, і дорослим життям у чужій країні, яка так ніколи й не стала по духу своєю, про любов, яка була несправжньою, бо, виявляється, можна говорити одне, а робити інше, про рану, яка зарубцьовувалася роками, але тут, в Україні, знов почала кровити; про чоловіка, якого ніколи по-справжньому не любила, але за якого вийшла заміж, бо він теж був українцем і був господарем, а вона думала, що поруч із господарем буде їй добре, і прийде відчуття того самого дому… Про сина, з яким із пелюшок говорила українською, але який взяв і несподівано настільки асимілювався, що став канадійцем, і про внуків, які з українських слів знають тільки «добре» і «чому». Тітка плакала й говорила, що з моменту, як вона проти власної волі поїхала з України, все пішло не зовсім так, як хотілося і як мріялося…
Ми уважно слухали й не перебивали. Цвіта свердлила бабу Ганю дивним поглядом.
Баба Ганя м’ялася й комизилася на місці. Цвіта подивилася на бабу Ганю тим самим вчительським поглядом, який вона перейняла у свого тата, і прошипіла крізь зуби: «Ну ж бо!».
Я не розуміла, що відбувається.
Баба Ганя зітхнула. Повільно витягла із надр свого квітчастого халата якийсь папірець і простягнула його тітці Мальві. Та здивовано подивилася на папірчик і підвела на бабу Ганю заплакані очі.
— Що то є, Ганю? — стиха спитала.
— Письмо тобі, — стиха відказала баба Ганя й сховала погляд, — од Мирона.
Тітка Мальва закам’яніла.
— Ше тоді, як ви забралися вже геть із села, прибіг він через пару днів засапаний до нас додому, матері до рук письмо увіпхав і просив, щойно ви на новому місці облаштуєтеся, передати тобі, переслати із тим, що слати будемо родичам у далекий світ. Матір моя письмо те забрала. Але нікуди не передала. Вирішила, що раз тут кінець, то там вже новий початок. І без Мирона. Та й по всьому. Та й таке. Пробач мені, Мальво, я раніше не казала. Не знала, шо так воно гризти тебе буде пів життя… Думала, забудеш ти його. Матір була вже те письмо палити хтіла, вкинула до оберемку дрів коло груби, а я скоренько тоді його забрала й сховала.
Тітка Мальва обережно взяла листа, складеного удвічі, трохи посиділа з ним у руках. А тоді встала й мовчки пішла до свого кутка, у бокову кімнату.
Ми з Цвітою переглянулися. Баба Ганя ховала геть винуватий погляд десь посеред келишків на столі. Кожна з нас думала про своє.
— Нате вашу свинячу ногу! — ввалився в хату Серж із полив’яною мискою наперед себе.
— Ратиця вже собаці пішла, вибачте, але ратицю я вже таки їсти в холодці не-бу-ду! — гучно вимовив Борис.
Слово «ратиця» так і зависло в густому, мовчазному повітрі, яким повнилася наша кімната.
Ми зростали на всіх можливих традиціях, але основними в житті нашої родини були два свята: Великдень і Різдво.
На Великдень ми всі, як і годиться, з кошиками в руках, у найкращих паскових одягах, ішли до церкви. Як було місце, то в церкві, а як не було — то попід церквою ми вислуховували усі старі й нові плітки про всіх на світі, позіхали потайки від баби Гані, бо позіхати на Великдень то великий гріх. Потім на нас виливали пів відра води і, щасливі й мокрі, ми йшли додому, аби сісти за ранковий святковий стіл, битися яйцями і їсти печену ковбасу з солодкою паскою.
Паска майже завжди виходила в баби Гані «не така»! То суха, то липка, то пригоріла, то кривенька. А тому вона бідкалася, встидливо прикривала неідеальну паску від людського критичного ока вишитим рушничком, але щоразу, як сідала вдома за стіл з усіма нами їсти, то смакувала паскою та приказувала: «А таки найлучча ця паска, не те шо понасипають ото якихсь тих ізюмів, позаливають тим білком, аж на зубах скрегоче, ні к чорту!» При несподіваній згадці чорта за Великоднім сніданком баба Ганя щиро сахалася, рясно хрестилася, приказувала «свят-свят-свят» і спльовувала через ліве плече. А тоді брала до рук найгострішу, найчервонішу крашанку й незмінно казала: «Ну шо, Борка, бери! Бум цокатися!» — «Борис. Мене, бабо, звати Борис, і так у свідоцтві народження записано, уявляєте? А не Борка!!!» Ми всі традиційно сміялися, а Борис емоційно вкладався у свій монолог: «Я в шкільному журналі так записаний був: Борис Твердохліб. Є таке чоловіче ім’я, Борис називається». І так наш Борис бубнів. А баба Ганя незмінно вицокувала в нього яйце й сиділа в нашому колі рум’яна та кругленька, як та крашанка, щаслива й весела. Злущувала яєчну шкаралупку на невелику купку, солила своє яйце свяченою соличкою, виловлювала паскові крихти послиненим пальцем. І так було завжди, скільки я себе пам’ятаю.