— Ближні села по периметру — раз, два і три. Це якшо припустити, шо колись до клубу — через поле, через гай — пішки ходили, то оце наші основні геоточки, — Борис вивів карту села на екран свого мобільного.
— То шо ми мандрівним цирком шапіто зара хуторами й ближніми селами поїдем? Вибачте, перепрошуємо, знаємо, шо ви варите холодці, але нам треба конче, кров з носа, знайти Мирона такого-то, який триста літ тому назад приходив у село Ц. до клубу на танці й міг знатися з Мальвіною. Нормальні? Нас в дурку санітари заберуть. — На Сержа, очевидно, саме найшов ретроградний Меркурій, бо він тільки те й робив, що бурчав.
— Ну таке. Звучить трохи в стилі «піди туди, не знаю, куди, знайди того, не знаю, кого», — озвалася я.
— Ну, може, наберіть ту головиху вашу, вона ж мусить на оті різні з’їзди всія голів їздити? Може, вона по своїх каналах того Мирона проб’є? — запропонував Борис, розвертаючись до задумливої баби Гані.
— Ай, Борка, ну яка головиха, — баба Ганя махнула рукою, — буду людині перед святами голову морочити!
— Баб. Кажу, перестаньте боркати мені! — огризнувся Борис, ображений нівеляцією його шляхетного імени. — Ну вже скільки можна!
— Не буду, кажу, голову нікому морочити! Переб’ється без Мирона! — баба Ганя звучала дуже рішучо. — Вже, оно, темна ніч надворі!
А тоді щось у її погляді блиснуло, і вона встала зі стільця. Пройшлася від тумби до трюмо. Дістала з запраного квітчастого халата свого кнопочного мобільника, поправила хустку на голові і, набираючи пальцем комбінацію кнопок, цмакнула. Вже за кілька гудків ми всі почули:
— Чуєш, Семеновна, а оце діло одне до тебе є. З мене могорич!
Семеновна таки все порішала. Одразу після снідання наступного дня ми втрамбувалися в авто й повезли тітку Мальву до Мирона. Цвіта, вкрай невдоволена тим, що пропускає усе найцікавіше, суворо наказала мені спостерігати за всім на світі, а сама залишилася вдома ліпити з бабою Ганею вареники.
Вітер колихав сухе бадилля. Ми всі урочисто стояли край могили.
В атмосфері старого сільського кладовища мені здавалося, що безлисті дерева ростуть корінням угору, а кам’яні хрести підпирають сизе, порохняве небо. Тітка стояла — ні пари з вуст. У своєму анораку, тонких, коньячного кольору лайкрових пальчатках і чорних, абсолютно недоречних до погоди й місця окулярах від сонця, вона була схожа на багату вдову якогось італійського мафіозі. Запала мовчанка. Серж тулив до шиї комір куртки, відчайдушно прикриваючи своє адамове яблуко. Я стояла-хиталася, руки в кишенях, і жоден притянутий за вуха коментар чи слово не здавалося мені виправданим в епіцентрі цього кінематографічного, я навіть сказала б, сакрального моменту. На якусь мить мені здалося, що я вловлюю білий шум тітчиних думок, але ні, то був лише вітер.
«Смага Мирон Петрович» — було написано на табличці. «18.08.1934 — 28.03.2023. Вічна пам’ять».
Тітка нерухомо стояла по центру могили, «в ногах». Ми з братами вросли у землю нерухомими бовванами десь збоку. Ніхто не знав, що робити далі. Хвилина мовчання явно затяглася.
Борис першим зайорзав із увічливості: «Тітко, нам дуже шкода…»
Спершу нам здалося, що тітка не почула. Вона й надалі стояла немов заморожена.
Я намагалася за її темними окулярами від сонця побачити, як її щокою — можливо, саме зараз — спливає сльоза. Але сльози не було. Натомість була якась не відома нам, німа драма.
Ким був для неї цей Мирон-1934-року-народження-вічна-пам’ять? Чому вона так сильно хотіла його побачити через стільки років? Яку комірчинку пам’яті в її старечому серці займав він тихо донедавна, аж доки нога її не ступила з далекої канадської землі просто на старе сільське кладовище, до місця його могили в переддень Різдва?
Поки я перебирала в голові риторичні питання, тітка несподівано розморозилася.
— А то чого мені має бути його шкода? — сказала байдуже й тихо.
Ми зачаїлися. Кінематографічна цвинтарна стрічка набирала непередбачуваних обертів. Ми чекали, що буде далі.
Але далі нічого не було.
Тітка Мальвіна мовчки розвернулась і почуняла поміж могил геть, у напрямку до авто.
Ми ще якусь мить постояли на морозі, питально переглянулися, а тоді й собі тихою вервечкою, поміж могил, пішли на вихід. Бо вихід завжди є. Навіть із кладовища.
— Якась вона дивна, нє? — прокоментував Борис. — Сама ж за нього питала, а тут каже — байдуже мені, чого мені має бути його шкода! Якщо в них романтика колись була, то що ж, навіть струна не тринькне в серці, реально чувак у могилі лежить вже!
— Поймеш тих жінок, — солідарно підсумував Серж, — ми ж навіть не знаємо, хто той Мирон. Раптом у неї на нього якийсь зуб!
— Просто ми справді нічого не знаємо. Щось відбувається, але десь глибоко всередині неї. Тому ми нічого не розуміємо, — поділилася своїми думками я.