Томаша я згадав — ми бачилися ікс років тому, коли приїздили по одній програмі в Словаччину. Він жваво розповідає про своїх закарпатських друзів і їхні гірські плани на Новий рік. Цікаво, що там мої друзі на 31 придумали?
Ми слухаємо смішний словацький реп, говоримо про нашу та їхню поліцію, а ще про Татри й Карпати, і за годину зупиняємося в якомусь селі перекусити. Магазин і безлюдна столова-пивбар. До класичного набору — картоплі фрі зі смаженим сиром — замовляю і пива. Хто знає, коли ще буде така словацька можливість. Томаш заздрісно дивиться на мій вибір і питає Нікі, чи не погодилася б вона сісти за кермо.
— Мм, а давай пів дороги ти, пів дороги я? — пропонує вона.
— Давай, — каже Томаш і замовляє безалкогольне.
Не знаю, як складеться наша подорож, тому, коли ми закінчили, про всяк випадок беру ще три пива з собою.
— Може, візьми щось інше? — каже Томаш. — Через пиво нам прийдеться часто зупинятися.
Я сміюся й погоджуюся. Пиво хай залишається як сувенір, але беру ще пляшку боровічки.
Їдемо. Я дивлюся на темні поля за вікном, п’ю й прикидую: завтра 31 грудня — що робити? Є пара тупих ідей, але безтурботне серце підказує мені, що зараз немає сенсу про це думати. Та й, власне, що таке новорічна ніч? Така ж ніч, як і інші зимові ночі, просто щодо цієї в нас завищені очікування, але про них ти кожен раз забуваєш уже через хвилину після 12 години.
Ну й новорічний час пролітає дуже швидко — от тільки що ти вперше задумався, чого б покласти собі на тарілку, і тут бац — хтось кричить, що ми забули випити за центральноєвропейський Новий рік, а потім гоп — і через ікс хвилин танців розумієш, що половина компанії вже кудись зникла, після чого ще щось п’єш і раптом прокидаєшся в обід першого числа. А якщо повезло — у власному ліжку.
Після чергового ковтка якось автоматично простягаю Нікі пляшку — вона автоматично бере, але Томаш помічає і майже кричить:
— Нікі, будь ласка!
Після цього в них зав’язується суперечка, через скільки кілометрів вони мають помінятися місцями. Знаю, що це по-свинськи й безсовісно, але я сміюся.
…
Нікі за кермом, у пляшці вже небагато, Томаш постійно робить музику голосніше, а вона просить тихіше. Я щасливий, бо кордон уже недалеко, а в Томаша на плейлісті є навіть Rage Against the Machine і Cypress Hill.
— Томаш, як прекрасно, що я поїхав з вами! — перекрикую децибели. — У мене вже таке відчуття, ніби Новий рік. А може, відсвяткуємо його вже сьогодні?
— Ахаха, ні, потерпи ще трохи.
— А я б не проти.
— Ну ок, давай зупинимося й купимо ще одну пляшку боровічки й прикинемося, що через пару годин Новий рік.
— Давай!
Навіть по руках на кермі видно, що Нікі абсолютно не подобається наша ідея. І хоч я і свиня, але прекрасно її розумію.
Кордон ще пам’ятаю, бо довго шукав паспорт у рюкзаку, а коли нас перевірили, спитав у прикордонників, чи можна з ними сфоткатися. Один засміявся, а другий строго подивився й сказав «сідайте у машину». А от чи не розсердилися на мене Томаш із Нікі за цю дурницю, не знаю.
Потім, пам’ятаю, ми випили з Томашем за успішний перетин кордону, а потім я запросив їх у мій улюблений бар «Egan», але от потрапили ми туди чи ні, в цьому я вже якось не впевнений.
Прокинувся у штанах, але в ліжку. Було темно й дуже хотілося водички. Прийшлося намацати навколо якісь предмети, щоб зрозуміти, чи я точно там, де думаю.
Дома. Ура. Повезло.
Це все дякуючи моїм ангелам, не інакше. Або Томашу з Нікі.
Пішов, попив води, зняв штани й заліз під ковдру.
І почав тихо страждати. А коли в голові трохи прояснилося, я з жахом згадав, що сьогодні 31 грудня.
О боже, ні.
Знову прийдеться мити ноги холодною водою й пити напівсолодке.
І ніякі ангели тут уже не допоможуть.
P. S. Не знаю, чи потрібні висновки. Але, як бачите за результатами цього мандрівного дослідження, святкувати Новий рік за кордоном — це дурна, марна й безуспішна ідея. Спробувати можна, але результат такий же, як і дома. Лекційна поїздка це наглядно довела.
Ну, як кажуть — Happy New Year!
Ми обожнювали із чоловіком прокидатися по суботах після дев’ятої. Розкіш, яку вже не повернути. Я дістала з холодильника п’ять яєць для звичного сніданку. Зачиняючи дверцята ліктем, вкотре посміхнулась фотографії, яка висіла там уже майже рік.
Наша дружна компанія, яку ми лагідно називали «Щаслива сімочка». І Влада завжди виправляла: «Яка мусово скоро стане вісімкою». Люди на світлині обіймаються, тримаючи келихи ігристого та виразно щось вигукуючи. Судячи з ялинки, блискіток і округлих відкритих ротів, було зрозуміло, що всі кричали «З Новим роком!».
Засновниками нашої сімки були ми з Владою, коли 2009 року зустрілися на першому курсі університету. Згодом впустили туди її молодшу сестру Діану, яка, як нам здалося, уже дозріла до дорослого життя з розмовами про чоловіків, алкоголь і офісні плітки. Довічний абонемент отримали й наші чоловіки — мій Северин і Віктор Діанчика, які теж стали хорошими друзями. Згодом довершили список колеги Влади — подружжя Пархоменки Валерія та Сашко.