Я піймала її погляд, коли вона вчергове схопила склянку, щоб зробити ковток, але та була порожня. Оскільки Влада сиділа з другого боку столу, то розмова наша була простою: вона лише кивнула на моє німе запитання і я зрозуміла, що листувалася з Павлом.
— Пропоную не затягувати, а одразу визначитися із місцем проведення новорічної вечірки, — дістав свою червону шапку з балабоном Сашко.
— Зачекай! — підскочила Валерія. — Папірці з адресами в кишені пуховика.
Пархоменко швидко дістала заздалегідь підготовлені записки та вкинула в шапку.
— За традицією витягає наступну оселю для святкування той, у кого тусили минулого разу. Шевченки, хтось із вас повинен це зробити.
— Нехай Діанка тягне, — махнув рукою Віктор.
— Та, — втягуючи спагеті, нерозбірливо пробурмотіла Діана, — я ж зайнята. Зараз ще сирники піднесуть. Давай ти.
Кучерявий друг без зайвої інтриги за першу секунду опустив руку в шапку, за другу оголосив: Василя Касіяна, 2/1.
Усі почали радісно гомоніти. Усі, окрім нас із Северином. Ми несамовито любили друзів, але саме цього року не хотіли витягнути свою адресу. Причина занадто примітивна: другого січня нам обом потрібно було виходити на роботу в той час, як усі друзі мали зимові канікули до п’ятнадцятого.
Діанка побачила наші зніяковілі обличчя і зайшлась сміхом. Під час вагітності вона мала дивовижне гоготіння, немов якийсь чолов’яга з тридцятирічним стажем куріння вселився в тіло нашої вродливої Діани. І коли ми чули цей басистий звук, всіх накривала ще дужча хвиля реготу. Це виглядало та звучало вкрай незвично.
— Що ж поробиш, — нервово Северин провів рукою по чубу, — давати задню ми не будемо. Не вперше ж ми гулятимемо в нашій однушці на Теремках? Та й нас усього семеро. Поки що…
— На правах приймаючої сторони я запрошу ще свою студентську подругу Морквинку, тобто Маргариту. Вона нещодавно бідкалася, що немає де святкувати, то просто спатиме в чудо-ніч, — повеселішала я.
— Отже, восьмеро. Саме така кількість тісненько, але зручно розміститься в нашій кухні-студії. Більше нікого не приймаємо, — затвердив Северин.
Усі жваво взялися за гарячу каву, яку приніс молодий офіціант. Влада жбурнула телефон у сумку й замовила собі шоколадний фондан. Ця доза глюкози саме в такому вигляді повинна була її заспокоїти.
— Друзі, традиційно рухаємося з меню за сценарієм «Прізвище+3» та плануємо таємного Санту, — витираючи губи серветкою, сказала Валерія.
— Так-так, — відповіла я та дістала із сумки ноутбук, — можемо взяти минулорічне меню та вдосконалити. Всі, хто приходить під одним прізвищем, несе три страви з таблиці, яку я надішлю в нашу групу. Хазяйка оселі, тобто я, готує гарячі страви. Ікра, алкоголь — в загальну касу.
— Нагадайте-но, коронні страви входять в цю трійку? — вперше до нас заговорила Влада.
— Так, із тебе — медовик, із Валерії — наполеон, Ді несе салат із хамоном.
Я помітила, як Діана переглядалася з Віктором і наважувалася щось сказати. Вона штиркала ліктем чоловіка, натякаючи, щоб він почав. Той же ніяк не розумів.
— Кхе, друзі, — нарешті заговорила сама Шевченко, — ми повинні вам щось сказати.
— Тільки не кажи, що ти вагітна, — перебив Северин.
Діана зашарілася, але далі продовжила:
— Ми, мабуть, не зможемо святкувати з вами.
— Чому це? — здивовано запитав Віктор.
— Ти серйозно, любий? У мене термін стоїть на 25 грудня. І ти ще питаєш чому? — Діана вже багряніла від злості.
— То й що? Народиш 25, 28 нас випишуть, 31 їдемо на Касіяна на дві годинки.
— Схаменись, бусь, — тремтячим голосом промовила білявка.
— Що тут такого?
У майбутньої мами почали набиратися очі сльозами. Чи то від того, що хочеться дати ляща чоловіку, але руки зайняті їжею, чи то від усвідомлення, що лише вона одна в парі розуміє, наскільки зміниться їхнє життя після 25 грудня.
— Дома поговоримо, — сказала Діана й продовжила наминати сирники.
Не вичікували довгої паузи й Пархоменки, Сашко одразу промовив:
— Та й ми не впевнені, якщо вже пішло таке одкровення, що можемо прийти.
— Ей, ви що подуріли? — запанікував Северин. — Це ж традиція. Навіть ми не відмовляємось від гулянки, знаючи, що другого січня о 6:30 задзвенить будильник.
— Річ у тім, що мій кореш дитинства приїжджає з Німеччини на кілька днів. Його мама хворіє, я обіцяв підтримати. Валерія сказала, що без мене не святкуватиме у вас.
Сльози почали навертатись уже в мене. Джордж Майкл через колонку саме в цю мить нещасно розповідав про те, як подарував їй своє серце минулого Різдва. Ці мінорні ноти ще дужче підкреслювали ймовірну тріщину в нашій дружній компанії.
— Але я щось вигадаю, — швидко додав Сашко, — ми будемо. Даю 95 %, що будемо. Тільки не плач, Улю.
Я щойно хвилювалася, що можу не виспатися, святкуючи Новий рік у нашій квартирі, а тепер ледь не ридаю від того, що можемо опинитися цієї ночі без друзів. Друга подія явно викликала в мене більш сильні емоції.
Северин обійняв мене за плечі та промовив:
— Навіть якщо ніхто не прийде, ми організуємо цікаву компанію. Павлівну врешті-решт або Крикливу.