Нам усім було близько 30. Такий солодкий період. Ти вже почав розуміти свої мрії, навчився ставити розумні цілі та впевнено крокуєш до їхньої реалізації. Пізнаєш світ і себе. Є час на читання, ютуб і спорт. Дітей народжувати лінь, хоча й треба. Друзі ж у цій круговерті самореалізації посідають перші місця.
Щоранку я усміхалася цій фотці на холодильнику, пригадуючи, як минулої новорічної ночі дівчата підготували хлопцям змагання «Міцні яйця». Кожному на пасок прив’язували одноразовий пакетик із двома курячими яйцями. Хлопці повинні були битися ними із зав’язаними за спиною руками. Чиї яйця лишаться цілими, той і виграв. Щоправда, переможцю тоді просто пощастило: на початку гри його знудило і він весь час просидів у туалеті.
— Улянко, зернятко моє, — звернувся Северин, зазираючи на кухню, — давай швидше, нам скоро виходити.
Сьогодні ми із друзями тягнемо жереб, де ж цього року святкуватимемо. Вже чотири роки поспіль наша компанія зустрічає Новий рік у когось удома. Двічі відзначали в Пархоменків, у їхній розкішній чотирикімнатній квартирі на Подолі. Ще двічі — у Шевченків, точніше, в заміському будинку Діаниних батьків. Це був просторий і дуже затишний будинок у селі Підгірці неподалік Києва. Поки тато з мамою відпочивали в закарпатському санаторії, ми, як у підліткові часи, раділи «пустій хаті». Поки нам і Владі щастило й жодного разу не доводилося першого січня знімати дощик і кольоровий папір хлопавок із шафи та люстри.
Щойно сіли із Северином у машину, я одразу увімкнула підігрів сидінь:
— Ну як так? Навіть природа нахабним чином краде меджик муд. Снігу, ти де? — бурмотіла собі під ніс.
— Що ти завелася з тим новорічним настроєм? У кожному закладі, офісі вже встановлені ялинки та лунає новорічний плейліст, який ще встигне набриднути за місяць, — уже роздратовано промовляв чоловік.
— А де ми сьогодні зустрічаємося? — перевела я тему.
— На Оболоні, в «Тірамісу-Бар», десь неподалік парку «Наталка».
Ми вже не уявляли, як то можна проводити вихідні чи свята без «Щасливої сімочки». Кілька років поспіль разом їздили відпочивати в Одесу, на Шацькі озера та за кордон. На зимовий період переходили в хатній режим — грали в «Мафію», чимчикуючи від однієї хати до іншої. То була ціла подія, адже ми не лише вдавали мирних жителів, а ще й смачно ласували фірмовими стравами тієї господині, яка приймала цього разу на своїй території. Чого ми лише не їли: лазаньї, вареники, печені, пасти з креветками та пюре з котлетами. Логічно, що ці здибанки ніхто не міг пропустити. Навіть якщо хтось хворів, то приповзав у захисній медичній масці, сідав за окремий столик і, наминаючи, грав віддалено.
Ми припаркувалися одночасно із Шевченками. Віктор допомагав Діані вийти з машини. Він тягнув її за руку, ніби розкачував, перед стрибком. Зазвичай подруга граційно виходила з автівки: з-за відчинених дверцят водійського місця спочатку показувалась довга нога, потім рука з каблучкою, а затим, ніби пава, і вся Діана. Але останні кілька місяців вона віддавала перевагу їздити на пасажирському сидінні, щоб кермо не притискало вагітний живіт.
З вереском я підбігла до неї, щоб обійнятися. Ми всі з нетерпінням чекали на перше малятко нашої компанії, але мовчки усвідомлювали, що це дитятко вщент розіб’є наші традиції та впровадить нові.
— Привітусики-лялюсики, — прикладаючи вухо до Діаниного живота, бубніла я.
— Уль, пора тобі прийняти, що там хлопчик, — жартувала подружка.
— А раптом щось ще зміниться?
— Бачу, третє УЗД із чіткою чоловічою ознакою тебе не переконало.
Коли ми зайшли в кафе, Пархоменки та Влада вже гортали меню. Інтер’єр закладу був виконаний у рожевому, бежевому та бірюзовому тонах. Складалося враження, ніби сидиш у зефірці. Зимові дрібні ліхтарики покривали велику барну стійку, а біля вікна стояла висока штучна ялинка, прикрашена масивними рожевими іграшками та пухнастими гірляндами. Звісно, грав Сінатра та його Holy night.
Після звичних обіймів усі по черзі запитували Діану, як вона себе почуває, хоче сісти біля вікна чи, можливо, біля стіни. Перші два місяці після оприлюднення новини про поповнення подруга мужньо витримувала додаткову опіку, але згодом почала дратуватися. Тому ми домовилися, що робитимемо ці надмірні знаки уваги, лише вітаючись із нею, а потім уявлятимемо, що вона звичайнісінька українська пані без ознак додаткового життя всередині.
— Сашко, ви вже щось замовили? — запитав Северин у Пархоменка, поправляючи нагеленого чуба.
— Ми всім замовили. Хлопцям — по великому яєчному сніданку, дівчатам — сирники, Діані — яєчню та сирники, адже в ній ще сидить хлоп. Хтозна, що вона сьогодні захоче, — сам сказав і сам пореготав Пархоменко.
— А я з учорашнього дня мрію поснідати карбонарою, — сідаючи навпроти вікна, протараторила Шевченко. — Навіть по дорозі сюди зробила замовлення по телефону.
Влада весь час вела відверто емоційне листування в телефоні. Вона то червоніла, то голосно тицяла пальцями в айфон, то нервово пила воду.