Каракулі ніби піддавалися, бліднішали та зникали під лютим Мирчиним наступом, але за хвилину проявлялися знову, ніби світлина на матовому папері. На перший раз Мирка здивувалася, на другий — відчула укол тривоги, на третій — розізлилася не на жарт. Намагаючись позбавитися написів, вона вже стерла всю побілку, і вода у відрі набула молочного кольору, а каракулі так і лишилися на місці.
— Та щоб воно всралося!
Мирка з прикрістю жбурнула ганчірку на підлогу.
— Що там? — Степан вийшов з передпокою з віником у руках і, нахиливши голову, придивився до каракулів. — Гм… Якийсь наскельний живопис. Схоже на букви. «М», «А», знову «М»… А нижче ніби як обличчя намальоване. Чи це коняка?.. Та ні, таки обличчя.
— Не відмивається, зараза. — Мирка знесилено опустилася на підлогу, рука її все ще тремтіла від напруги. — Я його тру-тру, а воно знову…
Степан мовчки обійшов дружину, всією своєю вагою вперся в бильце дивана і з протяжним скрипом посунув його так, щоб спинка затуляла напис.
— Ну от, якось так.
За вікном почало стрімко сутеніти. Від червоного сяйва на горизонті кремові фіранки на вікнах набули помаранчевого відтінку, а в Степана, що з кочергою схилився над прочиненою пічною заслонкою, затанцювали на обличчі багряні відблиски.
Мирка без особливої надії клацнула вимикачем і навіть не здивувалася, коли світло не ввімкнулося. Старий будинок, гнила проводка — на що взагалі вони розраховували? Довелося скористатися погнутими від часу свічками з коробки, що стояла під столом у «кабінеті». Але й тут Степан знайшов привід для радості — вечеря при свічках, як у часи, коли вони тільки почали зустрічатися! Чим не привід згадати свої перші студентські побачення?
Як і під час перших побачень, на столі на них чекали два горнятка чаю, над якими піднімалася запашна пара, і одна на двох миска, у якій лежала гірка макаронів із тушонкою. Вони ніби зробили коло й знову опинилися в тому його місці, де грошей не було зовсім, а попереду стелився непроглядний туман майбутнього.
Мирка за звичкою дістала телефон, як робила завжди під час вечері, але, зауваживши відсутність зв’язку, зітхнула й поклала його назад до кишені. Помітивши це, Степан взяв із підвіконня древній, липкий від жиру транзисторний приймач.
— Та там батарейки здохли сто років тому, — пробурчала Мирка.
Степан глянув на неї з незвичною серйозністю.
— Дай їм шанс. А раптом станеться різдвяне диво?
То був справжній доісторичний монстр у дерев’яному корпусі — з купою кнопок і крутилок незрозумілого призначення. Степан натис, покрутив, потім повторив у зворотній послідовності. Судячи з усього, він гадки не мав, що робить, але все одно не здавався, продовжуючи крутити приймач так і сяк у пошуках правильного рішення. Врешті, єдиним результатом, якого він досяг, став тарган, що виліз зі щілини в корпусі та з подивом витріщився на чужинців.
Мирка хмикнула:
— Різдвяне диво, як і замовляли.
Степан гидливо змахнув таргана та зробив останню спробу — слідуючи родинній традиції, стукнув кулаком по кришці приймача. Коли його батько подібним чином стукав по древньому пузатому телевізору, це зазвичай призводило до того, що хвилі білого шуму перетворювалися на нормальну картинку. Але цього разу магія не спрацювала й Степанові довелося визнати поразку: він зробив усе, що міг, — бісова штука, очевидно, не працює.
Він уже збирався поставити приймач на місце, коли той раптом увімкнувся сам собою.
Почулося шипіння та виття радіоперешкод, сухий стрекіт, свист і утробне булькання. Звук то віддалявся, то наростав, ніби приймач сам шукав підходящу частоту. Мирка з тривогою глянула на Степана.
— Ну от, — сказав той невпевнено. — Бачиш, спрацювало.
Крізь перешкоди почав пробиватися голос. Спочатку тихий і зім’ятий, схожий на котяче нявчання, але що далі, то голоснішим і чіткішим він ставав. Якась жінка повторювала:
— Врятуйте дівчинку. Дівчинка загубилася, — слова потонули в шипінні, але скоро знову спливли на поверхню: — …Загубилася, не може знайти вихід… Налякана. Врятуйте дівчинку, врятуйте…
Степан насупився, покрутив регулятор частот. Кімнату знову наповнило виття та механічний свист, десь у глибині радіоприймача ніби закричав сич. Але варто було Степанові на мить відпустити регулятор, той повернувся в стартове положення, і голос пролунав знову:
— Врятуйте дівчинку, дівчинка загубилася.
— Не густо, — сказав Степан. — Одна станція, і то передають якийсь постмодерн.
Відтак звернувся до приймача.
— Серйозно, народ, завтра Різдво, а ви транслюєте чорті шо.
Радіо вимкнулося так само миттєво, як і ввімкнулося. Десь загавкав пес.
— Не подобається мені все це, — облизала пересохлі губи Мирка.
— Ну… Не Поплавський — і на тому спасибі.
Степан нахилився, щоб повернути приймач на підвіконня й раптом відсахнувся, ніби побачив привида.
— Що там? — стривожено запитала Мирка.
Степан здушено вилаявся. Примружившись, Мирка вдивилася в пітьму. У дворі, буквально за пів метра від вікна непорушно стояв темний силует із посохом. Обличчя його закривав каптур, але Мирка була впевнена, що чужинець уважно спостерігає за ними — придивляється, вивчає.