На горищі густо пахло сіном і мишами. Тут зберігалися поламані стільці, лижви, радянські книжки з пожовклими сторінками, пара коричневих валіз з іржавими металевими защіпками і Бог знає, що ще. Звичайний цвинтар речей, нічого паранормального.
У кутку під самим дахом Мирка помітила старовинну скриню, вкриту товстим шаром пилу. Величезна, цілком здатна вмістити людину — і кому тільки спало на думку тягнути її нагору?
Пригнувшись і розсуваючи перед собою пасма павутиння, що звисали зі стелі, вона підійшла ближче й не без зусиль підняла важку кришку. Всередині лежали масивні фотоальбоми в оксамитових обкладинках, колись біла, але пожовкла від часу мереживна сукня та картонна коробка, на якій стояла музична скринька у формі серця.
Від раптової хвилі тривоги в Мирки перехопило подих, а в роті з’явився гіркий присмак жовчі. Не було жодного сумніву в тому, що мелодію саме цієї скриньки вони чули вчора вночі — у бляклому світлі горища здавалося, що ручка все ще повільно прокручується, видаючи скрипучий звук. Але, зробивши кілька глибоких вдихів, Мирка змусила себе вгамувати тремтіння в руках, акуратно відсунути скриньку та дістати назовні картонну коробку, на якій було зображено ялинку в тьмяному та вицвілому майже до сірого сяйві новорічних кульок.
Відтак вона опустила кришку скрині і якомога швидше спустилася на перший поверх. Пізніше Мирка обов’язково розповість про все Степанові й разом вони, можливо, зроблять повторну вилазку на горище, але зараз було досить того, що вона притискала до серця свою знахідку — трофей, здобутий під час небезпечної подорожі. Якщо вірити назві, то цілих двадцять вісім кульок!
Утім насправді їх виявилося всього двадцять шість — тринадцять червоних і тринадцять жовтих блискучих сфер, кожна розміром із кулак. Решту місця в коробці займав згорнутий трубочкою товстий зошит у зеленій обкладинці.
Заінтригована, Мирка розгорнула його на першій сторінці та почала читати.