Заборонивши собі розкисати, вона рішуче перекотилася на другий бік і від цього одна з пружин не витримала — дзенькнувши, вистрілила гострим краєм крізь оббивку й упилася їй у сідницю. Мирка ледь чутно зойкнула.
Степан обернувся й здивовано глянув на дружину.
— Що сталося? Чого не спиш? — і після паузи тихо додав: — Пробач, що назвав тебе жахливою матір’ю. Впевнений, мама з тебе вийшла б чудова.
У Мирчиному горлі щось стиснулося. Але, замість того, щоб нарешті розплакатися, вона неочікувано для себе розсміялася.
— Пружина, — проказала вона, намагаючись вирівняти дихання. — Прямо в сраку… Ніби мало нам тут всього… Ох!
Вона все сміялася й сміялася, не могла зупинитися. І поступово тривога на Степановому обличчі змінилася усмішкою, відтак несміливим хихотінням… І от вже він реготав разом із нею, як не робив уже дуже давно. Сльози текли в них по щоках, вони витирали їх долонями.
— А пам’ятаєш, як я вступив у гівно? — давлячись реготом, казав Степан. — Ох і добрий початок для нового життя! Ще й карти ці…
— І стара притрушена приперлася. Забирайтеся, каже, забирайтеся! Ніби нам є куди!
Минуло ще кілька хвилин, доки хвиля сміху відкотилася й у повній тиші вони застигли, обійнявшись. Степан злегка поцілував Мирку в лоба, і вона притулилася щокою до його грудей.
А потім старовинний настінний годинник пробив опівніч.
На горищі прямо над ними щось заворушилося, зашурхотіло, стеля заскрипіла під вагою чиїхось кроків.
— Ти теж це чуєш? — пошепки запитала Мирка.
Степан кивнув:
— Може, птах залетів чи кіт заліз.
Ніби у відповідь на його слова згори долинув приглушений спів — тужлива колискова під акомпанемент музичної скриньки. Легко можна було уявити, як там у темряві самотньо крутиться порцелянова балерина, нанизана на тонку залізну вісь, як метелик на голку.
— Або не кіт, — задумливо проказав Степан. — Піду гляну, що там.
— Із глузду з’їхав? Ти ніби жахастиків ніколи не дивився.
— Гаразд, — зітхнув, — маєш рацію. Із цим будинком правда щось не так. З усією цією ситуацією, з нами…
Він сів на дивані, схрестив руки на грудях і довго мовчав, щось обдумуючи. Потім проказав:
— От що ми зробимо. Завтра я відвезу тебе на кордон. У Польщі тобі дадуть притулок і матимеш якісь виплати. Ти заслуговуєш на краще, ніж оце, — він широким жестом обвів кімнату й у кінці захопив і себе, як частину незатишного зруйнованого світу. — Головне, що ти будеш у безпеці.
— А ти?
— А я лишуся. І далі робитиму вигляд, що все в порядку. Ти знаєш, я це вмію.
Степан підбадьорливо усміхнувся та з награною веселістю додав:
— Цей кіт на горищі непогано співає, та?
Мирка нічого не відповіла. Але в цю мить вона побачила у своєму чоловікові те, чого не помічала довгих п’ять років — за маскою паяца та непробивного оптиміста ховався наляканий хлопчик, що з усіх сил намагався бути чоловіком. Кам’яною стіною, крізь яку не проб’ється навіть натяку на страх чи сумнів. Одному Богу відомо, чого це йому вартує.
Вона вперше за довгий час відчула, що не сама, і зрозуміла, що нікуди від нього не поїде.
Обійнявши Степана, Мирка заплющила очі й вирішила: хай буде що буде. Якщо цей будинок вирішить вбити їх, йому доведеться докласти зусиль, щоб упоратися з двома.
Невдовзі вони поснули, а тужливий спів так і лився в ніч, не зумівши привабити необережних чужинців.
Зранку Степан підкинув дрів у вистиглу піч і запарив каву, використавши два останні пакетики 3-в-1. Він намагався виглядати та поводитися як зазвичай, але від Мирчиного погляду не сховалося те, як щоразу, коли Степанові здавалося, що за ним не спостерігають, він завмирав, дивлячись на Мирку, ніби намагався запам’ятати її образ у всіх деталях. В очах його не було ні туги, ні жалощів до себе — лише спокійна уважність.
Сьорбнувши з горнятка та відчувши на губах гірко-солодкий поцілунок дешевої кави, Мирка накрила Степанову долоню своєю і сказала:
— Я хочу відсвяткувати з тобою Різдво. Прямо тут. З ялинкою, дурною шапкою Санти й усяким таким.
— У будинку з привидами?
— У будинку з привидами.
— А раптом це привид огидної старої баби?
Мирка серйозно глянула на чоловіка:
— Знаєш, я не здивуюся, якщо так і є.
Проте невдовзі виявилося, що це був геть не привид огидної старої баби, а дещо зовсім інше.
Це сталося після сніданку. Степан, натхненний тим, що дружина вперше за стільки років виявила цікавість до свята, пішов до лісу по ялинку, а Мирка вирішила пошукати новорічні прикраси — її досвід підказував, що коробка з ялинковими кульками має бути в кожному домі (навіть у такому, як цей).
Пошуки неминуче привели її до необхідності лізти на горище, бо де ще зберігатися речам, які урочисто дістають раз на рік, а потім знову лишають на поталу часу? І хоча мелодія музичної скриньки все ще лунала в Мирчиній голові, але вдень все здавалося не таким уже й страшним. До того ж їй дуже хотілося порадувати Степана, що з року в рік докладав зусиль, щоб створити свято, навіть попри її вічне невдоволення.
Тому вона прочинила ляду в стелі передпокою та рішучо підставила до неї драбину.