Вчора пішла у засвіти моя мати. А це значить, що тепер моя черга піклуватися про Полуничку. Їй всього десять, тому скучати мені точно не доведеться. Їй буде десять, коли я зістарюся й хтось новий прийде мені на заміну. Родове дерево дасть нові плоди, розгалужиться й одного дня всохне, а Полуничка так і залишиться вічною дитиною.
Цю історію я пишу для неї.
Насправді Полуничку звуть Поля, Поліна Григорівна, і вона — моя двоюрідна бабця. Одного разу, коли їй було десять, вони з подругами пішли до лісу по цвіт папороті й не повернулися. У селі казали різне: хтось уважав, що дівчат задрав ведмідь, а хтось стверджував, що вони просто втекли до міста і їх, мовляв, навіть хтось бачив на швейній фабриці.
Хай би що там було, але прабаба моя не стала миритися з утратою дочки. Не знаю, які трави вона збирала, які закляття нашіптувала на повний місяць, а тільки за тиждень Полуничка повернулася додому — брудна, обірвана та мовчазна. А ще холодна, як сам сніг, і бліда.
Прабаба сподівалася, що невдовзі все стане, як раніше, але цього так і не сталося. Полуничка нічого не пам’ятала не тільки про те, що сталося в лісі, але й про власний дім, про батьків і сестер. І хай би як прадід натоплював у хаті, щоки її так і не торкнув рум’янець. Вона багато плакала й усього боялася, ніби опинилася в геть чужому місці серед незнайомців і не розуміє, як їй вибратися.
Із часом це, звісно, минулося. Полуничка призвичаїлася й знову почала називати мою прабабу мамою, перестала ховатися від сестер і навіть взяла на себе якісь обов’язки по господарству. Одна біда: варто було їй вийти з дому, вона знову все забувала й намагалася втекти до лісу. Так що випускати Полуничку перестали, пояснивши їй, що це шкодить її здоров’ю.
Мабуть, хтось із сусідів бачив, як її волоком тягли з лісу, поки вона пручалася, як дикий звір, тому що незабаром по селу поточилися чутки. Лише того, що Полуничка повернулася додому, коли інші дві дівчинки пропали безвісти, було вже достатньо, а те, що її ховали від односельців, тільки підігрівало цікавість. Нашу родину всі стали обходити стороною, прабабу відлучили від церкви, а дехто навіть казав, що вона продала душу дияволу.
Що ж, не виключено, що саме так воно й було.
А через певний час з’ясувалося, що Полуничка перестала дорослішати. Її сестри вже виросли й поїхали до міста — подалі від сільських шепотів за спиною, а Полуничці так само було десять. Ті, хто міг випадково бачити мою бабу через вікно, розповідали про все сусідам, а ті — своїм сусідам, і так далі. Невдовзі нас уже не просто обходили десятою дорогою, а починали хреститися, ледве забачивши.
