Навіть на відпочинку Еркюль Пуаро опиняється в центрі дивної та небезпечної історії. Увагу знаменитого детектива привертає справа Нік Баклі – молодої власниці маєтку «Дім на околиці», якій вже тричі дивом вдалось уникнути смерті. То масивна картина несподівано зірвалася зі стіни і впала на ліжко дівчини, то гальма в її автомобілі раптово вийшли з ладу, то її ледь не розчавив величезний валун. Та це ніщо порівняно з кульовим отвором, який Пуаро знаходить на капелюшкові Нік. Куля пройшла у кількох сантиметрах від голови дівчини. А отже, усі ці випадки – не звичайний збіг, як гадала вона. Це чиясь моторошна жага занапастити беззахисну Нік. Та який мотив? Чи, можливо, хтось хоче викликати на особистий двобій самого Еркюля Пуаро?
AGATHA CHRISTIE, POIROT and the Agatha Christie Signature are registered trade marks of Agatha Christie Limited in the UK and elsewhere. All rights reserved.
Peril at End House © 1932 Agatha Christie Limited. All rights reserved
Translation entitled «Небезпека “Дому на околиці”» © 2020 Agatha Christie Limited. All rights reserved
© Hemiro Ltd, видання українською мовою, 2020
© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2020
Жодне приморське містечко на півдні Англії, як на мене, не зрівняється за привабливістю з Сент-Лу. Воно заслужено носить ім’я «королеви курортів» і сильно нагадує Рив’єру, позаяк, на мою думку, узбережжя Корнуоллу нітрохи не менш мальовниче, ніж південнофранцузьке.
Саме це я і сказав своєму другові, Еркюлю Пуаро.
– Ці слова ви прочитали вчора на меню вагона-ресторану,
– Але хіба ви не згодні?
Замість відповіді той лише посміхнувся сам до себе. Тож я повторив запитання.
– Тисяча вибачень, Гастінґсе. Мої думки блукали деінде. Власне, саме тією місциною, про яку ви щойно згадали.
– Рив’єрою?
– Так. Мені пригадалася минула зима, яку я провів там, і події, що тоді сталися.
Я добре пам’ятав, про що він. У «Блакитному потягу» було скоєно вбивство, пов’язану з яким таємницю – заплутану й приголомшливу – мій друг-детектив розгадав із характерною для нього безпомильною проникливістю.
– Як шкода, що мене не було тоді з вами, – зітхнув я із глибоким жалем.
– Ще б пак, – погодився Пуаро. – Ваш досвід став би для мене неоціненним.
Я скоса зиркнув на нього, оскільки, не перший день знаючи свого друга, засумнівався у щирості компліменту, але він здавався абсолютно серйозним. Хоча, зрештою, чом би й ні? Мені ж бо так давно знайомі його методи.
– Чого мені насамперед бракувало, то це вашої живої уяви, Гастінґсе, – замріяно вів далі бельгієць. – Часом треба трішки розвіятися. А мій лакей Жорж – чудова людина, з якою я інколи дозволяв собі обговорити нюанс-другий, – начисто її позбавлений.
Це зауваження здалося мені цілком недоречним.
– Скажіть, Пуаро, – почав я, – ви ніколи не відчуваєте спокуси повернутися у професію? Це бездіяльне життя…
– Якнайкраще мене влаштовує, друже мій. Що може бути приємніше, ніж сидіти на сонечку? Зійти з п’єдесталу в зеніті слави – який жест може бути величнішим? Про мене говорять: «Це Еркюль Пуаро. Той самий, видатний, неперевершений! Рівних йому ніколи не було й довіку не буде!»
Я б на його місці не вживав цього слова. Мені ж бо здавалося, що самозакоханість мого друга з роками анітрохи не зменшилася. А той відкинувся в кріслі, погладжуючи вуса, і ледь не муркотів від удоволеності собою.
Ми сиділи на одній із терас готелю «Маджестик», найбільшого в Сент-Лу. Він стоїть на мисі, що височіє над морем, в оточенні рясно урізноманітнених пальмами власних садів, які розкинулися під нами. Море було прекрасного густо-синього кольору, небо чисте, а сонце сяяло з тими запалом і добросовісністю, які й чекаєш від нього в серпні, але нечасто зустрінеш в Англії. Чувся приємний звук бадьорого гудіння бджіл – коротше кажучи, більшої ідилії й уявити несила.
Ми прибули лише напередодні ввечері, і стояв перший ранок із запланованого нами тижня відпочинку. Тож, якби лише такі погодні умови тривали й надалі, у нас і справді обіцяла видатися чудова відпустка.
Я підняв вранішню газету, яку був зронив, і знову заходився проглядати новини. Політична ситуація здавалася незадовільною, але й нецікавою, писали про негаразди в Китаї, багатослівно переповідали плітки про якусь начебто махінацію в Сіті, але загалом нічого сенсаційного.
– Дивна річ цей орнітоз, – зауважив я, перегортаючи шпальту.
– Украй дивна.
– Пишуть, у Лідсі ще два смертельні випадки.
– Це дуже сумно.
Я взявся до наступної сторінки.
– А про того льотчика, Сітона, що облітає навколо світу, і досі жодної звістки. Відчайдухи вони, ці пілоти. Його аероплан-амфібія, «Альбатрос», – це, напевно, видатний винахід. От шкода буде, якщо він розбився. Хоча поки що лишається надія. Може, він дотягнув до якогось із тихоокеанських атолів.
– Жителі Соломонових островів і досі практикують канібалізм, чи не так? – мило поцікавився Пуаро.
– Він, певно, чудовий хлопець. Читаючи про таких, мимохіть відчуваєш, що, зрештою, непогана це штука – бути англійцем.
– Хоч якась розрада після поразок на Вімблдоні, – прокоментував бельгієць.
– Ні… я зовсім не хотів сказати… – почав я.
Але мій друг граційним жестом відмахнувся від цих спроб перепросити.
