Натовп болотківчан посунув на Ляхів, лише коли дочекалися всіх. Прийшли й криві, і кульгаві. Стискуючи серпа, прийшов навіть однорукий Матей та майже сліпий дід Тетеря, і лише здоровенного дурня Микитку, що дістав десь справжнього келепа,[20] прогнали копняками додому. Одягнені у білі сорочки та білі полотняні штани, болотківчани без слів сунули житніми полями під гарячим липневим сонцем, брязкочучи косами, серпами та вилами. Був саме час жнив, деякі вже й вижали перші свої ниви, поставивши у хатах під образами «бороди» зі жмутків колосся, що мали б гарантувати наступний багатий урожай, однак сьогодні ніхто й не згадував ні про свої поля, ні про жито, ні про жнива. Усі думки селян займав упир та принесена в село моровиця. Що чекати від мору, вони дуже добре знали, адже пам’ятали, як хвороба гуляла по сусідніх селах, коли людей викошувало цілими сім’ями і вулицями. Непомітний убивця несподівано приходив і непомітно йшов, залишаючи після себе цілі цвинтарі з померлих, і нічого не лякало людей більше, ніж слово «мор». Досі Болотківці якимось дивом обминало це прокляття, але зрештою дісталося і їх. Усі були ладні на будь-що, аби не допустити хвор до себе, і болотківчани знали: аби не померти, потрібно якнайшвидше позбутися упиря.
Збоку здавалося, що люди йдуть собі на косовище, і тільки не надто веселі вирази обличчя косарів видавали немирну мету мандрівки. Дорога на Ляхів, обсаджена вербами, повернула, і, зайшовши за ріг, болотківчани зупинилися як укопані, адже за кільканадцять саженів до села їх зустріли. То були ляхівці, і вони стояли, збившись докупи, наїжачившись серпами та косами. Обидва натовпи завмерли, а за мить наперед вийшов ляхівський староста — одноокий Бобер. Малий та сухорлявий, він розставив свої ноги в червоних чоботях і чекав на гостей, поклавши руку на шаблю, що мало не волочилася по землі. Зі своєю шапкою з чудернацьким пером і довгим носом Бобер був схожий на малого задиркуватого півня. Та хоч він і справді виглядав кумедно, ніхто навіть не усміхнувся, адже по всіх околицях пам’ятали братів Бринзюків, що любили посміятися з Бобра. Брати давно вже не сміялися, малий війт, після короткої сварки і бійки, розвалив їх обох шаблею до пояса.
— Краварже, виходь, — по-півнячому дзвінко вигукнув Бобер.
Натовп болотківчан захвилювався, люди розступилися, пропускаючи свого війта, що йшов повз своїх, як каравела поміж скель. Він був вищий на голову від найздоровішого селянина і ширше — найтовстішого. Похмурий погляд, довгі вуса, стиснуті брови, шабля — вигляд чех мав загрозливий. Та всі знали — кривуля одноокого не даремне геть защерблена. Зі своїм паном Бобер у свій час доста нарубався гайдамаків та московитів, тож велетня-війта не боявся і стояв, кусаючи вус і примруживши своє єдине око.
— Dzień dobry, Станіславе.
— І тобі привіт, Амброже. Що це ви надумали, добрі люде? Бачу у вас коси і вила, чи у вас косовиця? Тільки чого ви до нас ідете? У Ляхові немає ні вашої костереви, ні жита, ні пшениці…
Чех похмуро помовчав, упіривши погляд у маленького війта.
— Ти б ото не дурня з себе клеїв, Станіславе. Упир моровицю розносить селами. За вчорашній вечір у нас троє мерців, і скоро тут буде стільки холодних, що ти й не встигнеш закопувати всіх.
— І хто ж упир?
— Котович, що вчора до Лукомських приїхав. Ми його вночі попід верболозами знайшли, щось він там чаклував… Чарами від нас утік! Тепер ховається у Лукомських.
— То ти вирішив, що Лукомські вам його віддадуть… — примружився Бобер.
— Ні. Але я й питати не буду. Не дам, аби моїх людей, як овець, морили. Князь мене спитає…
— А я не дам, аби ви в моєму селі розбишакували! — перебив чеха, уперто виставивши підборіддя вперед, малий Бобер.
— Подумай, Станіславе… Зажди, — заспокійливо виставив долоню вперед Краварж. — У тебе, я чув, син народився, а в мор першими діти помруть, якщо упир і далі чаруватиме… Подумай добре. Мені допомоги не треба, просто не заважай…
Бобер стиснув губи і зло подивився в очі Краваржу. Йому не сподобалося, що Краварж згадав його малюка. Рука Бобра погладжувала шаблю, усе тіло було готове в будь-яку мить випрямитися, як пружина, та він усе думав над словами чеха, і страх раптом кольнув його зсередини. Долоня малого війта розслабилася, він забрав її з хрестовини шаблі і потер носа.
— Добре. Заберете його й ідете геть. Ніяких убивств у Ляхові, — коротко проказав Бобер.
— Домовилися, Станіславе.
Бобер махнув рукою, і ляхівці розступилися.
Подвір’я високого будинку Лукомських, що стояв у тіні величезного саду, натовп затопив, як бистра вода. Болотківчани оточили дім, аби ніхто не зміг утекти, і мовчки чекали. Та маєток також ніби вимер, із зачинених дверей та вікон не чутно було жодного звуку. Урешті двері скрипнули, і на поріг вийшла пані Лукомська. Лице в неї було виснажене, глибоко запалі очі — заплакані, та вона відразу розлютовано закричала на затихлих селян:
— Чого стали, лайдаки! Убили людину безневинну. Помирає пан Котович. За це підле вбивство вас Бог покарає!