Селяни захвилювалися, не наважуючись повертатися на луг, та врешті збилися у гурт і побігли назад до місця, де лежало пошматоване тіло. Отець Роман пришкандибав останнім, він пробився крізь натовп людей, що немов позаклякали з витягнутими шиями. Усі дивилися туди, де ще кілька хвилин тому забили кровопивцю, та упиря там не було. Тіло ніби розчинилося в імлі, а про те, що воно взагалі існувало, нагадували лише великі бурі плями засохлої крові, на які з жахом тепер дивилися побілілі селяни.
Нічого не вказувало, що ночі от-от прийде кінець і вже скоро крізь пітьму почне пробиватися настирний молодий ранок. Та старий Гананько знав, що це станеться дуже скоро, і тому поспішав, бо любив зустрічати літній схід сонця на високій могилі за селом. Звідти він міг бачити, як поволі день відвойовує все нові й нові землі, осяваючи все світлом, і від цього свідоцтва Божої сили у нього аж мліло на душі. Зазвичай старий сидів на вершечку пагорба й схвильовано дивився, на очі йому наверталися сльози і він, озираючись, ніби хтось його міг побачити, змахував їх зашкарублими пальцями. Лише коли ніч уже остаточно помирала, він зітхав, закидав на спину в’язку костереви, а тоді поволі чимчикував до своєї сирої розваленої курянки[18], де його виглядала голодна рогата коза Мариська і дві кішки, що, терпляче зіщулившись на стовпчиках, чекали козиного молока…
До могили було ще з півтори версти, Гананько йшов босими ногами по мокрому після легкої мжички піску, залишаючи по собі глибокі сліди. Вулиця стояла пусткою, і він радів, що йому не трапився на шляху ніхто з односельців. Після вчорашніх смертей і нічного полювання на упирів село неначе вимерло. Люди немов боялися прокидатися, злякавшись, що вчорашні безумства продовжуватимуться і сьогодні. Гананько пришвидшив ходу й уже мав повертати на звивисту стежину, яка вела до могили, коли побачив кривавий слід. Старий злякано дивився, як він тягнувся й тягнувся моторошною темно-червоною стрічкою шляхом, настільки лише вистачало погляду, поки врешті не ховався аж за вербами на околиці сусіднього Ляхова…
За годину з Ляхова вирвався вершник, який уже за кілька хвилин доскакав до Болотківець і, як стріла, пролетів повз хату Петруся, котрий мешкав на самому краю села. Вершник скажено бив нагаєм коня — і той мчав пустою вулицею, хриплячи і шалено поводячи своїми круглими, налитими кров’ю очима. Копита глухо гупотіли по вологій дорозі, розбризкуючи багнюку з баюр на яблуні та сливи, що нависали над шляхом. Вершник промчав півсела і, зупинившись біля будинку війта, вислизнув із сідла на землю й почав гатити у браму. Вона розчинилася, гість безцеремонно відіпхнув прислужника і побіг до будинку. На ґанок вийшов розбуджений шумом староста, який люто тер заспані очі своїми великими, мов граблі, руками. Урешті війт Краварж відняв свої ручиська від обличчя й мовчки втупився в того, хто перервав його і так неспокійний сон. Дивився він із такою ненавистю, що гінець навіть відступив на крок перед тим, як почати говорити.
— Ну?!!
— Пане Амброже, упир зараз у Ляхові!!!
— Що? — закректав заспаний війт.
— Люди бачили, як той приповз із луків до садиби Лукомських. Він і зараз там, його виходжують. Кажуть люди, що то ніби їхній гість був, приїхав десь із Луцька коня продавати, — скривив свій лисячий писок ляхівський гінець.
— Що??? — повторив війт.
— Це слуги Лукомських кажуть людям… Упир розказав пані Єлені, що всю ніч повз із наших луків до Ляхова…
Війт нарешті прокинувся і стримав чергове своє «що?», яке ледь не вирвалося з горлянки, розуміючи, що виглядатиме зовсім уже дурнем. Пожував губами, а тоді повернув голову туди, де у вранішньому серпанку виднілися хати сусіднього села:
— Збирай людей на вигоні… Ідемо до Ляхова. Зараз!
Новина про те, що недобитий упир заховався в сусідньому Ляхові, розлетілася по вулицях села, як вітер. За півгодини Болотківці гуділи, мов розбурханий вулик. Чоловіки бігли на вигін хто з чим — хто з серпом, хто з вилами, хто з косою. Усі стояли, збившись у велику купу, і нетерпляче поглядали у бік чеха, який проходжувався трохи осторонь.
— Пане Амброже, чого стоїмо? — гукнули від хутірських.
— Повинні зібратися всі чоловіки, жоден не відсидиться за жінчиною плахтою! — пророкотів Краварж. — Поки не прийдуть усі, хто може тримати косу… Do tė doby budeme čekat[19], — рявкнув чеською війт, і нетерплячі враз позамовкали, втягнувши голови у плечі.