З весни про розбійника нічого не чули, та вже й не думали щось чути, адже навіть Масько, отримавши своє від купців, повернувся з людьми до Брацлава, а у лісах з того часу панував мир та спокій. Принаймні у цьому переконували місцеві, які пророкували небувалий розквіт торгівлі у краю. Голота на це відповідав, що святе місце пустим не буває і замість Козири вже найближчим часом з’явиться хтось інший. Тепер же Голота упевнився, що всі розмови про те, що розбитий гайдамак повернувся на Запоріжжя, убитий Чорним у двобої або ж зарізаний своїми вірними дейнеками, вочевидь, виявилися, як це завше буває, порожніми теревенями. А можливо, й сам Козира поширював ці чутки, зачаївшись і чекаючи слушного часу, аби вигулькнути. «І таки вигулькнув та зробив це у дуже недоречний момент», — подумав Голота, виплюнув травинку, крекнув і підвівся. Тоді, не дивлячись, поклав діду руку на плече, потримав трохи, й пішов собі геть.
Війтова сиділа на лавці, закривши лице долонями, Голота вмостився поруч, втомлено витягнувши ноги і дивлячись на запилені носки своїх сап’янців.
«Сьогодні я бігаю туди й сюди, як молодий хорт, і, що найцікавіше, уся ця біганина — дарма, хіба всі ноги в мозолях», — Голота дивився вниз і думав, що б він віддав за те, щоб зараз скинути чоботи й походити босоніж. А тоді повернувся й подивився на війтову, що не рухалася вже кілька хвилин, відколи Голота зайшов до господи, випив кухоль води, плеснув собі на обличчя з відра і розповів їй про тепер уже остаточну смерть Марусі-шинкарки.
Нарешті жінка опустила руки від обличчя, очі в неї були червоні, а губи тремтіли.
— Я відразу зрозуміла, що нічого доброго те кохання не принесе…
— Що? — стомлено перепитав Голота.
— Кохання Марусі до Калиновського, — повторила війтова.
— А що ви знали про те кохання? — поцікавився Голота.
— Знала лише про те, що Маруся говорила мені, а говорила вона небагато. Просила поради, розповідала про кохання, але про те, що вона любиться з Калиновським, сказала лише у нашу останню зустріч.
— Чому ж розповіла? — негайно запитав Голота.
— Маруся спитала, як бути. Бо Калиновський врешті її кинув, і вона була у відчаї.
— І що ви відказали?
— Покластися на волю Божу.
— І все?
— І все.
— А тоді?
— Не знаю, люди бачили, як вона ходила до знахарки, — сказала Софія і подивилася у вікно.
— Навіщо їй знахарка? — здивувався Голота, повернув голову до війтової, а тоді зрозумів. — А-а-а-а, приворотне зілля! От же брехуха чортова!
Він скочив з лави, беззвучно шепочучи щось собі під носа й люто граючи вилицями.
— Вибачте, пані, — зробив над собою зусилля Голота, усміхнувся, вклонився Краваржовій і вийшов з господи. Там уже дав волю і словам, і кулакам, кілька разів грюкнувши ними об браму, а тоді глибоко зітхнув і знову посунув обхідними шляхами до знахарчиної курянки.
Голота стояв перед Федотихою, що, підібгавши ноги, злякано зіщулилася на скрині й дивилася на нього знизу вверх.
— Ти чого не говорила, що шинкарка до тебе бігала чи не кожного дня, як блудниця на вечорниці, і ти їй готувала щось? — похмуро запитав Голота.
— Та які вечорниці, Голотонько? Хіба що приходила до мене, то одне зілля візьме, то інше, то попросить для чоловічої сили настоянку.
— Для кого настоянка була? — Голота намагався не дивитися на груди Федотихи, які бачив крізь сорочку, зараз вони чомусь хвилювали його уяву більше, ніж будь-які отруєння та чужі любощі.
Федотиха зам’ялася, але відпиратися й не думала.
— Та для Калиновського ж, для кого ж іще…
— Ти знала, що вони любляться?
— Розповіла мені Маруся.
— А потім — що? — суворо запитав Голота. — Ну?!
— А потім він її кинув…
— То вона до тебе прийшла за приворотом. Не подіяв, ні?
— Не подіяв, — зітхнула знахарка.
— І що ж ти їй дала тоді? Отруту, кажи?!!
— Нічого не давала. Богом клянуся!
— Не хочеш сказати мені, скажеш у ката, Сташко! — підвищив голос Голота. — Яку отруту їй дала?
— Богом клянуся! Не дала нічого. Навіщо мені гріх на душу брати, та ще й шляхтича допомагати вбивати? Я ж знала: якщо щось не так, то до мене першої прийдуть, — заторохтіла злякана молодиця, груди колихнулися, і Голота вкотре, ковтнувши слину, підвів очі догори.
— А де ж вона отруту взяла, оте твоє упирське зілля? — зібрався він з думками.
— Я ж тобі казала — не знаю я. Не давала я їй того зілля.
— Хто? Хто може таке зробити?!!
— Не знаю. Христом Богом клянуся, не знаю. Я ж говорила тобі, що й сама хотіла б взнати, хто те зілля зробив. Але ж Марусю бачила всі ці дні. Вона до мене в понеділок прийшла, а в корчмі в п’ятницю потруїлися. Вона нікуди не їздила. Та й нема близько нікого. З Ляхова, з Куніва, Ілляшівки й Антонівки — всі до мене за травами йдуть.
— Значить, хтось із села?
— Ніхто тут не знає таких трав, ніхто! — швидко залопотіла знахарка.
— Ти що, дурепо, не розумієш! Як нема тут тих, хто знає, то тебе тоді першою й спалять, Сташко! Шукай! — крикнув Голота, а тоді сплюнув і вийшов надвір, грюкнувши дверима.