— Агов, вельмишановні, — урешті крикнув він, — може, пропустите подорожнього, бо вже немає часу дивитися за вашими змаганнями. Гей!
Голоту явно не чули, тож той, довго не думаючи, потягнув кілька разів забіяк батогом.
— Ах ти, курв’яча мати! — каменярі миттю забули один про одного й кинулися було на Голоту.
— Не раджу, панове, — Голота витяг карабелу. — Ідіть краще трохи в бік, он бачите, підходяща калюжа, і там борсайтесь, хоч содомським гріхом займайтесь, а я поїду собі. І не думай навіть, червономордий, — гучно попередив Голота одного з каменярів, що зробив якийсь рух. — Ти! Не чіпай ту каменюку. Кинь! Я тобі кажу! Розвалю до попереку!
Здоровенні каменярі, із замурзаних мордяк яких потоками стікала вода й бруд, важко дихали, раз-по-раз стискаючи величезні, мов гарбузи, кулаки. Не звертаючи на це уваги, Голота промчав поміж ними, і байдуже, що його супроводжували повні ненависті погляди. Проїхавши, він обернувся й побачив, як двоє довбнів, страшно лаючись один на одного, почали врешті розпрягати своїх коней і розтягати вози.
— Бачиш, Росинанте, іноді, аби заспокоїти нарід і примусити думати конструктивно, треба добряче вперіщити його батогом. Каменярі є каменярі, до них важкувато доходить, коли ти їм будуєш складні логічні конструкції. А між тим, якщо нам попалися ці двоє дурнів, значить, скоро і Кам’янка. А там уже й Межиріч, а за ним — і Острог, Росинанте. Давай, покажи, на що здатен, стара шкапо!
Зрештою, старий Росинант виявився не здатен ні на що, крім імітації легкого алюру, і в передмістя Острога — Бельмаж — мокрий як хлющ вершник в’їхав уже коли посутеніло. У присмерку стародавній і славний Острог нагадав змерзлому, як щеня, Голоті шляхтича, що проживав дідівські статки і потроху впадав в убозтво. Колись перлина й родове гніздо могутніх Острозьких, місто вже більше ста років тільки те й робило, що занепадало, старі мури розвалювалися, і лише Кругла башта так само височіла на горбі, нагадуючи про минуле, коли слово «Острог» щось та й значило в Речі Посполитій, а отже, і у всій Європі. Високі й розумні думки Голоти про швидкоплинність та марність буття несподівано перервали з десяток підсвинків, що з вереском поскакали по баюрам, заляпавши вершника від п’ят до голови стародавньою острозькою багнюкою. Голота аж пополотнів від люті, та вже не лаявся, бо не мав сил. Лише похмуро витер багно з брів, мовчки сплюнув і повернув коня до шинку.
Уже хвилин за десять його плащ та чоботи сохли перед вогнем, а сам він, напівлежачи на лаві, сьорбав гарячу варенуху. Голодний, як вепр, Голота замовив усе, що лише було в шинкаревій коморі. За півгодини стіл просто ломився, господар із подивом дивився на худорлявого клієнта, що їв драглі, заїдав голубцями, жер деруни та кров’янку і запивав усе це пивом. Бенкет тривав, аж поки Голота не витер масні губи й не простогнав:
— Досить, господарю, досить. Зараз усе назад полізе, ще трохи, й помру… — він простягся на лавці. — Бог Гіпнос прийняв вигляд солодкоголосого птаха, сховався на величезній ялині й занурив Зевса в глибокий сон, — продекламував Голота, а потім підняв голову до шинкаря: — Чого дивишся, телепню? Давай кожуха, піду спати у стайню!
Очі його закривалися, і вже крізь дрімоту й власне хропіння до нього долетів голос одного з відвідувачів корчми. Як завжди, Голотина цікавість перемогла сон, він прислухався, і зрозумів, що тема розмов у острожців з роками не змінюється. «Точно, знову розповідь про скарби. Цікаво, чи можна в Острозі хоч кухоль випити, аби якийсь п’яний задрипанець не розповів про князівське золото, сховане в підземеллях під містом, і про те, що він знає, де саме?»
— Ото тоді, коли князь Острозький почув про того кримського хана Менглі-Гірея, що вже був в одному денному переході до Острога, то звелів знести скрині із золотом до підземного ходу. Як почав князь людей, навантажених скарбом, підземеллями водити, і водив, поки ті заплуталися, потомилися й уже не знали, день надворі чи ніч. Коли побачив це князь, то звелів кидати скрині в закутку. Тільки люди поскладали, як душогубець-князь зі своїм гайдуком позабивали всіх шаблями, а тоді вилізли й утекли з Острога аж до Львова. А коли татари пішли, то повернулися і князь з гайдуком. Та свій скарб вони так і не знайшли, скільки не шукали. Кажуть, тридцять років князь з вірним охоронцем спускалися в підземелля і днями ходили там тими переходами, доходили до Межиріча, до Глухів та Вельбівного, та своїх скарбів так і не знайшли, бо так їх Бог покарав за злодійство.
— А я чув, що золото таки знайшли, — прогуркотів п’яний голос Голоти у повній тиші. Усі голови повернулися до нього. — Микита Блях ішов п’яний від кралечки Кароліни Трайгерцової, що приймала тоді на Татарській. Ішов, поки не впав у якусь яму, а тоді блукав якимись ходами всю ніч, врешті втомився, сів до вітру і наштовхнувся дупою на щось холодне. Каже, що знайшов скрині, відкрив, а там лиш мишаче лайно. Оце й був князівський скарб, — закінчив Голота, ледве зсунувся з лави та пошкандибав до шинкаря, який стояв у дверях з кожухом і свічкою.