Так погано, як почався день в Острозі для Голоти, він не починався вже давно. Макітра його боліла так, що він волів знайти острозького ката, який відрубав би довбешку під корінь. Та особливого вибору не було. Зі стогоном Голота виліз зі стайні, обтрусив солому з жупана й пішов на пошуки проклятого купця Лєшека, якого вже ненавидів усіма фібрами душі. Після кількох годин безцільних мандрів Острогом, гість із Болотківець плюнув на все й зайшов до шинку. Ця корчма була не рівня тій, де Голота ночував і де його кусали здоровенні тварюки, яких невідомо чому називали блохами. У шинку «Під явором» бліх не було, а якщо й були, то маленькі й непомітні, ще й, мабуть, у князівських лівреях. Адже в Острозі цю корчму вважали найкращою, і сюди не гребували зайти й пропустити по чарці слив’янки або ж по кухлю знаменитого чорного острозького навіть господарі міста пани Яблоновські та Малаховські. Високий двоповерховий будинок, простора чиста зала, стільці з різьбленого дерева — шинок старого Шломи Шмулевича був справді вартим своєї слави. Голота це збагнув, щойно окинув «Під явором» поглядом досвідченого пияка, якому наливали у корчмах від Кадиса і до Астрахані.
— Шановний, — звернувся Голота до господаря кволим від похмілля голосом, — я шукаю дві важливі речі — кухоль пива та купця Лєшека, того, що мешкає біля монастиря францисканців…
Яким же було здивування зайди, коли зігнутий шинкар підняв руку, перериваючи його, а тоді вказав у бік столу, що стояв біля віконця.
— Он сидить Лєшек.
— О! І у нього на столі стоїть пиво. Дякую, господарю!
Пикатий здоровань з широкими, як ковбаси, вусами саме наминав крученики та душенину, плямкаючи губами на весь шинок. Голота, що був не в надто доброму гуморі, подумав хвильку й вирішив, що зараз немає часу на церемонії. Він стрімко підійшов, сів перед купцем на стілець, схопив шматок душенини[42] і запхав до рота.
— Привіт, Лєшеку, — кинув він купцеві, що вирячив на нього свої маленькі свинячі очі. — Я — Голота, Лєшеку, — проказав він, наче це щось мало пояснити товстуну.
— Бхвивіш, — прогудів купець набитим ротом.
— Так, саме бхвивіш, — відповів Голота, надпиваючи з кухля Лєшека пиво, — є до тебе розмова.
— Яка розмова, ти хто? — нарешті отямився й проковтнув кусень свинини купець.
— Мені треба дізнатися про покійного Калиновського… і його шинкарку… які…
— Ану забирайся звідси, — встаючи, заревів Лєшек. — Як ти смієш, я Лєшек Жигадло. Я купець першої гільдії! Зараз крикну гайдуків, і вони…
Лєшек Жигадло враз замовк і повільно сів на стілець. Обличчя ще зберігало обурений вигляд, але очі вже були переляканими.
— Ти зупинився на тому, що покличеш гайдуків, а далі чомусь замовк. Лєшеку, прошу тебе, говори далі.
— Що тобі треба? — видавив із себе переляканий купець, відчуваючи між ногами холодний метал карабели.
— Мені? Слухай, Лєшеку, мені потрібна дрібниця… А от Козирі, якого я зустрів учора, потрібно значно більше.
— До чого тут Козира, хіба він живий? — прошепотів Жигадло.
— Має напрочуд гарний вигляд: шабля, рушниця також при ньому. Натякнув мені, що якось раптово його життя пішло шкереберть. На нього натравили Маська Чорного. Той порубав його людей у лісі, самого ж Козиру поранив, забрав собі зароблене непосильною розбійничою працею. Козирчики розбіглися, він мусить ховатися, без талера в кишені, тож злий як собака. Ти взагалі уявляєш, як це бачити злого як собака Козиру, Лєшеку? — теревенив Голота, відпиваючи пива з купцевого кухля. — Це навдивовижу важко. Так-от, Козира в усьому винить купців, вірніше, одного купця першої гільдії, що найняв Чорного і його людей.
— То не я… — злякано почав белькотіти Жигадло.
— І я так сказав Козирі, бо чого б це тобі робити одному, але старий затявся. Особливо, коли дізнався про те, що його дочка злигалася з твоїм друзякою Калиновським. І мені здається, він уже зрозумів, звідки Масько Чорний дізнався про схованку в Цимпальському лісі, на яку той напав і спалив уночі…
— Богом клянуся…
— Жигадло, чого б це тобі боятися, коли то не ти вговорив Калиновського закрутити з Марусею, аби винюшити, звідки приходить Козира і де його схованка? І, до речі, як ти дізнався, що шинкарка — його дочка?
— Випадково… — бовкнув Лєшек і враз затулив руками рота.
— Отакої, Лєшеку, так то ти таке вигадав? — зареготав Голота.
— Не я. Старий рабин Торович.
— Який то? Що, той маг, який зачарував стіни синагоги?
— То його правнук, але на нього теж кажуть, що чарує, — здавлено пискнув нажаханий Жигадло.
— І? — поквапив Голота купця.
— Тоді саме приїхав Масько Чорний і ганяв селами зі своєю корогвою. Начебто шукав Козиру, а насправді його люди грабували всіх, кого бачили. Було зрозуміло, що треба все швидше закінчувати, а то збитків буде ще більше. Треба було щось скорше робити. Я згадав про Марусю, дочку Козири, а Торович вигадав, як вивідати у дівки, де батько ховається. Я взнав, що Калиновський їй подобається, тож вирішили заплатити йому, аби той ще більш закохав у себе дівчину…