Прихилившись до стіни, я спробував викинути всі думки з голови — був певен, що інакше накручу себе до божевілля. У лісі було тихо, але водночас він бринів ледь чутними звуками — десь далеко пугукала сова, сухо шелестів падолист, вітер шерхотів у верховітті дерев. Звільна мій мозок якимось чином відокремився від решти тіла. Я й досі відчував біль, і досі корчився в лещатах неприйнятого рішення, але між мною, думками, почуттями і всім іншим наче з’явилась якась завада — легка поволока, підсвічений екран, на якому плавно рухалися силуети лялькового театру тіней. Що саме до цього спричинилося — холоднеча чи Александрів косяк, — я визначити не міг, але поступово тіло почало затерпати.
Відчинилися й зачинилися двері. Я озирнувся на них без будь-яких сподівань, майже збайдужіло. Мередіт. Якусь мить вона вагалася, стоячи на ґанку, а тоді спустилася. Я не зрушив з місця. Вона підійшла, витягнула з мого рота косяк, кинула його на землю й поцілувала мене, перш ніж я встиг заговорити. Біль відлунював уже не в переніссі, а в самому мозку. Тепла долоня Мередіт торкалася моєї щоки, її вуста притягували, наче магніт. Вона взяла мене за руку, як багато тижнів тому, і повела назад до будинку.
Майже весь наступний день я проспав, отямившись лише на пару секунд, коли Мередіт вислизнула з ліжка, прибрала мені волосся з чола й пішла на заняття. Я щось їй пробурмотів, але слова так до пуття й не набули форми. Сон знову заповз на мене, як лагідний муркотливий кіт, і впродовж наступних восьми годин я не прокидався. А коли прокинувся, на ліжку поряд зі мною сиділа, закинувши ногу на ногу, Філіппа.
Я каламутними очима глипнув на неї і заходився проводити ревізію плутаних споминів про вчорашній вечір, щоб збагнути, є на мені щось під ковдрою чи ні. Коли я спробував сісти, вона штовхнула мене в груди, примушуючи знову лягти.
— Як почуваєшся? — спитала вона.
— А виглядаю як?
— Чесно? Просто жахливо.
— Збіг? Не думаю. Котра зараз?
За вікнами було вже темно.
— За чверть дев’ята, — сказала Філіппа, насупивши чоло. — Ти що, цілий день проспав?
Я застогнав і засовався, голову піднімати не хотілося.
— Майже. Як заняття?
— Усе минуло дуже спокійно.
— Чому?
— Ну, взагалі-то, без тебе нас було лише четверо.
— А кого ще не було?
— А сам як гадаєш?
Я повільно відвернувся від неї, не відриваючи голову від подушки, і втупився у стіну. Від цього руху в носові пазухи стрілив біль, який мене відволік — але лише на мить.
— Ти, мабуть, чекаєш, щоб я спитав, де він, — сказав я.
Вона розправила ковдру в мене на грудях.
— Учора його ніхто не бачив. Після репетиції він просто зник...
Я гмикнув і промовив:
— Там ще мусить бути «але», я чую, як воно насувається.
Філіппа зітхнула, її плечі трохи піднялися й опали значно нижче, ніж були до того.
— ...Але зараз він повернувся. Він нагорі, у Вежі.
— Тоді я залишуся тут, поки Мередіт мене не випхає втришия.
Її вуста перетворилися на тонку рожеву лінію. За скельцями окулярів — чому це вона раптом в окулярах, до речі, вона ж нічого не читає! — очі Філіппи здавалися дрімотною океанською блакиттю, терплячою, але змореною.
— Ну ж бо, Олівере, — тихо сказала вона. — Сходи поговори з ним, це ж не боляче.
Я вказав на своє обличчя.
— Як бачиш, інколи буває боляче.
— Слухай, ми теж на нього розлючені. Мабуть, там, де стояла Мередіт, коли він увійшов, навіть підлога обгоріла. Рен і та з ним не хоче розмовляти.
— От і добре, — сказав я.
— Олівере.
— Що?
Вона підперла щоку рукою й усміхнулася — якось дивно, похмуро.
— Що? — повторив я вже нашорошено.
— Річ у тобі, — сказала вона. — Ти знаєш, я б сюди й не поткнулася, якби на твоєму місці був хтось інший.
— І що це означає?
— Це означає, що в тебе значно вагоміші причини злитися, ніж у всіх нас, але ти перший його пробачиш.
Тривожне відчуття, що Філіппа бачить мене наскрізь, змусило щільніше втиснутися в матрац.
— Та невже? — пробурмотів я, але це прозвучало слабко й непереконливо навіть для мене самого.
— Еге ж бо, — її усмішка згасла. — Ми зараз не можемо дозволити собі вчепитися одне одному в горлянки. Усе й так доволі паскудно.
Раптом вона здалася мені дуже тендітною. Тонка і прозора, наче людина, хвора на рак. Холоднокровна Філіппа... Мене охопило дивне непереборне бажання просто
Мені захотілося затягнути її під ковдру й притиснути до себе. Я вже ладний був це зробити, аж тоді згадав, що, можливо, голий.
— Добре, — сказав я. — Поговорю з ним.
Вона кивнула, і мені здалося, що я побачив, як за її окулярами замерехтіла сльозинка.
— Дякую, — вона зачекала секунду, зрозуміла, що я й досі лежу незрушно, і спитала: — Гаразд, то коли?
— Ем-м... за хвилинку.
Вона кліпнула, і сльозинка — якщо вона взагалі була — де й поділася.
— Ти що, голий? — спитала вона.
— Не виключено.
Вона вийшла з кімнати. Я неквапом одягнувся.
