— П’яниці й розпусники під нездоланним впливом планет! — вперто промовив він. — О, ці затемнення — провісники майбутнього розбрату!.. Фа, соль, ля, мі...
Він знову видерся на стіл і сів, звісивши ноги. Таким п’яним я його зроду не бачив, і, не розуміючи, що робити, вирішив йому підіграти.
— Що нового, брате Едмунде? — запитав я. — Про що ти розмірковуєш?
— Я все думаю, брате, про події, які, як я читав, повинні відбутися услід за недавніми затемненнями, — озвався він. — Надходять моровиця, дорожнеча і загальна ворожнеча. Державу роздирають чвари, виникає недовіра, друзів шлють у вигнання, подружжя розходяться. Всього не перерахуєш.
— Ось чим ти займаєшся!
Він перестрибнув на кілька рядків уперед:
— Якщо здумаєш вийти, бери зброю.
— Зброю?
— Слухай, брате, я раджу для твоєї користі. Слово честі...
Я чекав на продовження репліки, але так і не дочекався. Він знову несподівано перестрибнув на інший фрагмент тексту:
— Я передав тобі те, що бачив і чув. Але це — ніщо у порівнянні з дійсністю.
Джеймс схопився зі столу, підбіг до вікна і знову розчахнув його.
— Тож скористайся ніччю і біжи! — він ухопився за підвіконня, так що аж кісточки пальців побіліли, висунувся якомога далі назовні, його погляд шалено стрибав серед голих кістяків дерев.
— В темряві з мечем
Він тут стояв, і шепотів Закляття,
І місяць закликав допомогти.
Я поклав руку Джеймсові на плече, побоюючись, що він може випасти, якщо занадто перехилиться вперед, і промовив:
— Де він тепер?
Кого саме він мав на увазі? Річарда? Він не просто грав — це було зрозуміло з того, як він дихав, як незмигно дивився...
Джеймс провів рукою по обличчю й видихнув:
— Погляньте, я в крові.
Він виставив чисту долоню, тицьнув її мені просто в обличчя. Я відштовхнув його руку, терпець мені уривався.
— Де він, негідник? — спитав я.
Він очманіло посміхнувся мені й відгукнувся луною:
— Де він, негідник? Там узагалі-то має бути пауза, еге ж? Кома перед уточненням. Але Шекспір її не ставив, усі коми потім розставляли його редактори. Де він, негідник? Він тут. Та не будіть. Він збожеволів.
— Ти мене лякаєш, — сказав я. — Припини це.
Він похитав головою, і його посмішка поволі згасла.
— Прошу тебе, іди, будь ласка, — промовив він.
— Джеймсе, просто поговори зі мною!
Він відштовхнув мене на крок.
— В цій справі я до твоїх послуг.
Зачепивши мене плечем, він швидко пройшов до дверей. Я помчав за ним, ухопив його за руку, змусив розвернутися до мене.
— Джеймсе! Стій!
— З'явився ворог. Вишикуйте військо... — тепер він уже кричав. Вільною рукою Джеймс із силою вгатив себе в голі груди, так що на них лишився яскравий червоний відбиток. Я спробував перехопити й інший його зап’ясток. — Це правда. Долі колесо зробило // Свій повний оберт. Ось і я упав.
— Джеймсе! — я смикнув його за руку. — Що ти маєш на увазі? Щось сталося?
— Навіть значно більше. // Час викриє усе... — він висмикнув у мене руку, розгладив сорочку, наче намагався витерти руки. — Потрібно трохи крові, щоб здавалось // Що тут був справжній бій...
— Ти п’яний. Верзеш якусь дурню, — наполягав я, бо в щось інше вірити не хотілося. — Просто заспокойся, і ми...
Він похмуро похитав головою.
— Буває, й більше
Себе п’яниці ріжуть для забави...
Він подався до сходів.
— Джеймсе! — я знову спробував його втримати, але він виявився прудкішим. Смикнувши рукою, Джеймс збив з найближчої полиці кілька свічок. Я вилаявся й відсахнувся.
— Вогні! Сюди! — вигукнув він. — Рятуйся, брате! Прощавай!
