Ніби ми злодії полностью

— Не знаю, що нас змусило так вчинити. Мені треба було зрозуміти, що між вами двома відбувалося, як це він так завиграшки тобою попихав. А інший спосіб мені на думку не спав, — каже вона. — Але все скінчилося, щойно розпочавшись. Ми почули, що хтось іде — певна річ, це була Філіппа, вона, мабуть, зрозуміла, що щось не так... І тоді ми ніби отямилися. Просто завмерли. І він спитав: «Про що ти думаєш?». А я тоді сказала: «Про те саме, що й ти». Нам навіть не було потреби промовляти твоє ім’я вголос... — вона супить брови й дивиться в червоне озеро вина в келиху. — Це був просто поцілунок, але, боже милий, як же було боляче...

— Я знаю, — кажу, не відчуваючи обурення. Хто з нас міг би сказати, що менший за інших грішник? Нами було так легко маніпулювати — збентеження зробило з нас справжній шедевр.

— Я вважала була, що на тому все й завершилося, — повідомляє Мередіт якимось непевним напруженим тоном. — Але тієї ночі, коли була вечірка на честь «Ліра», я зайшла до ванної поправити макіяж і відчула, що мене хтось обійняв за талію. Спочатку вирішила, що це ти, але то був він, геть п’яний... варнякав якусь маячню. Я його відштовхнула, спитала: «Джеймсе, та що з тобою таке?». А він відповів: «Ти не повіриш, якщо розповім». І знову мене потягнув до себе, але цього разу дуже жорстко. Боляче. Сказав: «Чи, можливо, тільки ти й зрозумієш, але нащо заперечувати? Що зроблено, те зроблено, тож відплата нам обом порівну». І цього було досить — я зрозуміла. Насилу від нього втекла. Вибралася із Замку й пішла до Колборна. Розповіла йому все, що могла. Не про пірс, не про той ранок... але все інше. І я хотіла тобі все розказати, просто там, за задником, але боялася, що ти утнеш якусь дурню, наприклад допоможеш йому втекти в антракті. Я ж навіть подумати не могла...

Голос її зривається.

— Мередіт, вибач мені, — кажу я. — Я не подумав. Мене не хвилювало, що буде зі мною, але я мав подумати про те, що станеться з тобою.

Вона не дивиться на мене, натомість веде далі:

— Є одна річ, яку мені треба дізнатися. Просто зараз.

— Так, звісно.

Хай там як, я перед нею в боргу.

— Ми з тобою. Усе, що між нами було. Це було по-справжньому чи ти завжди все знав, і наші з тобою стосунки — то була просто твоя спроба врятувати Джеймса від в’язниці?

Вона пильно дивиться на мене цими своїми темно-зеленими очима, і мені стає зле.

— Боже, Мередіт, ні. Я гадки не мав, — кажу я їй. — Ти для мене була... справжньою. Іноді я думаю, що крім тебе нічого справжнього в мене взагалі не було.

Вона киває, ніби хоче мені вірити, але щось їй заважає.

А тоді питає:

— Ти був у нього закоханий?

— Так, — просто відповідаю я. Ми з Джеймсом піддали один одного тим нерозважливим пристрастям, що про них колись розповідала Ґвендолін: радість і гнів, жага й розпач. Тож хіба це так дивно — після всього? Мене це більше не ошелешує, не вражає, не змушує ніяковіти. — Так, був.

Але це не вся правда. Уся правда в тому, що я й досі в нього закоханий.

— Я знаю, — каже вона втомлено. — 1 тоді знала, просто вдавала, буцімто не знаю.

— 1 я знав. І він сам теж. Мені шкода.

Вона хитає головою, якийсь час дивиться в темне вікно.

— Знаєш, мені теж шкода. Його.

Так боляче про це говорити. У мене починають нити зуби. Я розтуляю рота, але замість слів із вуст зривається якийсь схлип, придушене ридання, і горе, що його досі стримував шок, раптом накриває мене нестримною хвилею. Я згинаюся навпіл, і той химерний, якийсь хворобливий сміх, що застряг у горлі ще десять років тому, нарешті виривається назовні. Мередіт схоплюється, впускає на підлогу келих, але не зважає на дзенькіт розбитого скла, Вона знову й знову повторює моє ім’я, каже ще щось, але я майже її не чую.

Ніщо так не знесилює, як горе. За чверть години я вичавлений цілком і повністю, горло зірване й болить, розпашіле обличчя липке від сліз. Я лежу на підлозі, не пам’ятаючи, як я тут опинився, а Мередіт сидить поруч, заколисуючи мою голову, наче це щось тендітне й невимовно дороге, здатне розбитися будь-якої миті. Минає ще пів години, протягом яких я не кажу ані слова, і тоді вона допомагає мені звестися й веде до ліжка.

Ми лежимо поруч у похмурій тиші. Усе, про що я можу думати, — це Макбет — у моїй уяві в нього Джеймсове обличчя, — який кричить: «Не спіть! Макбет зарізав сон!». О, цей бальзам для зболеного розуму. Я відчайдушно прагну сну, але навіть не сподіваюся, що він до мене прийде.

Менше з тим, уранці я прокидаюся, кліпаючи набряклими повіками, а за вікном сходить сонце і заливає променями кімнату. Серед ночі Мередіт перекотилася й тепер спить, пригорнувшись щокою до мого плеча, а волосся віялом розсипалося в неї за спиною.