Ніби ми злодії полностью

Ми давно вже розібралися з нашими сильними й слабкими сторонами. Після Мередіт робити це довелося Александрові. Він оголосив, і то з гордістю, що здатний лякати людей, але водночас зізнався, що переймається, чи не став лиходієм у персональній історії. Рен виявилася власницею двогострого меча; вона була у найтіснішому контакті зі своїми емоціями, але, як наслідок, стала надто вразливою, щоб вижити в акторському середовищі з його несамовитою конкуренцією.

Річард розповів те, що нам і до того було добре відомо: він непереборно впевнений у собі, але через його его з ним дуже важко працювати.

Філіппа виголосила без найменшого збентеження, що вона різнобічна, але через це в неї немає «амплуа» й вона ризикує завжди грати виключно другорядних персонажів. Джеймс — він говорив повільно, замислено, здається, навіть не зважаючи на присутність усіх інших, — пояснив, що повністю занурюється в кожного свого героя, але інколи в нього не виходить потім спекатися їх і знову навчитися бути собою. Коли настала моя черга сповідатися, ми вже так знечулили до комплексів одне одного, що моє зізнання — мовляв, я найменш здібний на курсі, — здається, нікого не здивувало. Жодних переваг у себе я знайти не міг і чесно в цьому зізнався, але мене перебив Джеймс.

— Олівере, кожна сцена за твоєї участі виходить про інших. Ти найкраща людина й найщедріший актор з нас усіх, а це значно важливіше за талант, — сказав він.

Я негайно заткнувся, упевнений, що так вважає лише він. Але, дивина та й годі, ніхто йому не заперечив.

Шістнадцятого жовтня ми влаштувалися на своїх звичних місцях у галереї. Надворі був просто-таки ідеальний осінній день, усі дерева над озером ніби одночасно зайнялися. Вибухи кольору — помаранчево-брунатного, сірчано-жовтого, криваво-червоного — відбивалися на поверхні води догори дриґом.

Джеймс глянув у вікно понад моїм плечем і промовив:

— Схоже, Ґвендолін змусила наших художників варити стільки бутафорської крові, що вистачить залити весь берег.

— А кумедно було б...

Він похитав головою, смикнувши кутиком вуст, і ковзнув на стілець навпроти мене. Я підсунув йому філіжанку на блюдці та спостерігав, як він з усмішкою наблизив її до губ. Аж тоді з коридору ввірвалися до галереї інші, і чари лінивого супокою розвіялися в повітрі, наче хмаринка пари.

Офіційно ми відклали поки що заняття по «Цезарю» й узялися за «Макбета», але знайомі репліки з «Цезаря» все одно крутилися в нас на язиках, і напруга бриніла в повітрі. Тижні складних репетицій і психологічні маніпуляції Ґвендолін призвели до того, що про об’єктивність тепер годі було мріяти. Того дня все розпочалося зі звичайної розмови про структуру трагедії, але швидко перетворилося на суперечку.

— ...Ні, я цього не казав, — промовив Александр під час заняття, роздратовано відкидаючи пасма з обличчя. — Я казав, що структура трагедії в «Макбеті» просто-таки кидається в очі. А «Цезар» порівняно з цим — звичайний телесеріал.

МЕРЕДІТ: І що це, в біса, означає?

ФРЕДЕРІК: Мередіт, будь ласка, обережніше зі словами.

Рен поворухнулася на підлозі, поставила чашку на блюдце, яке тримала між колінами.

— Ні, — втрутилася вона. — Я розумію, про що ти.

РІЧАРД: Тоді поясни іншим, зроби нам таку ласку.

РЕН: Макбет — ідеальний трагічний герой.

ФІЛІППА: Трагічний недолік — шанолюбство.

Я: (чхаю).

— А леді М. — ідеальна трагічна лиходійка, — додав Джеймс, дивлячись то на Рен, то на Філіппу, наче чекаючи на їхню згоду. — На відміну від Макбета, в неї немає жодних докорів сумління щодо вбивства Дункана, а це фактично торує шлях усім іншим їхнім злочинам.

— То в чому різниця? — спитала Мередіт. — У «Цезарі» все так само. Брут і Кассій вбивають Цезаря і цим прирікають себе на катастрофу.

— Але ж вони не лиходії, еге ж? — спитала Рен. — Тобто Кассій, можливо, лиходій, але Брут робить те, що робить, для блага Риму.

— Не тому, що я любив Цезаря менше, а тому, що я більше любив Рим[27], — процитував Джеймс.

Річард нетерпляче фиркнув і поцікавився:

— До чого ти хилиш, Рен?

— До того, що і я, — відповів Александр, подавшись уперед до самого краєчка канапи, так що коліна підібганих ніг опинилися в нього аж біля грудей. — «Цезар» — трагедія зовсім іншої категорії, ніж «Макбет».

МЕРЕДІТ: Тоді якої?

АЛЕКСАНДР: А хрін його знає.

ФРЕДЕРІК: Ллександре!

АЛЕКСАНДР: Перепрошую.

— Гадаю, ви все надто ускладнюєте, — промовив Річард. — І в «Цезарі», і в «Макбеті» розклад однаковий. Трагічний герой — Цезар. Трагічний лиходій — Кассій. Ні се ні те — Брут. Припускаю, між ним і Банко можна поставити знак рівності.

— Чекайте-но, — втрутився я. — То це ж виходить, що Банко...

Але мене перебив Джеймс.

— Тобто ти вважаєш, що трагічний герой — Цезар? Річард знизав плечима.

— А хто ж іще?

Філіппа тицьнула в Джеймса:

— Та, власне...

— Це має бути Брут, — промовив Александр. — Антоній чітко дає це зрозуміти в п’ятій сцені п’ятої дії. Там твоя репліка, Олівере. Що саме він каже?