Вологою травою ми попленталися до їдальні. О восьмій ранку в неділю вона була майже порожньою. Кілька викладачів та інших ранніх пташок тихо читали, перед ними стояли кухлі кави й тарілки зі сніданком. За одним столом улаштувалися кілька танцюристів у чорному спандексі, витягнувши довгі ноги. За іншим сиділа студентка-вокалістка, дихаючи парою над полумиском для пластівців, повним окропу, — схоже, намагалася пом’якшити вплив чогось, вельми схожого на важке похмілля, на свої голосові зв’язки. Біля віддаленої стіни, де були розташовані поштові скриньки, юрмився невеликий різномастий натовп.
— Як гадаєш, що це в них там? — поцікавився я.
Джеймс скривився.
— Та є в мене одна ідея...
Слідом за ним я підійшов ближче, і витріщаки розступилися без нарікань, пропускаючи нас, — можливо, через те, що ми були розпашілі й захекані, а може, й ні. Посеред стіни висіла довга коркова дошка для оголошень про події на території кампуса. Зазвичай вона була помережана флаєрами клубів і пропозиціями репетиторів, але зараз усе це затуляв величезний передвиборчий плакат Річарда, виконаний у монохромному червоному. Річард розлючено дивився на глядача, через глибокі чорні тіні його вродливі риси, здавалося, загострилися. Під бездоганним вузлом краватки, над дрібним текстом з інформацією про виставу йшов напис білими друкованими літерами.
ВСЕ Ж ТАКИ Я - ЦЕЗАР[46]
Ми з Джеймсом роздивлялися плакат так довго, що більшість із тих, хто підійшов дізнатися, що сталося, встигли вже задовольнити свою цікавість і розійтися.
— Ну що ж... — промовив Джсймс. — Це однозначно приверне увагу.
— Та ну його до дідька, — відгукнувся я. — Щось мені не вельми хочеться, щоб упродовж наступних двох тижнів він на мене лупив очі з кожної стіни, наче Старший Брат...
— І це теж до дідька.
— Слухай, у мене враження, буцімто я з Ллександром розмовляю.
— Даруй, але, на мою думку, шанси, що Річард відірве мені довбешку, зросли десь так відсотків на сто.
— Не забувай про це, коли Мередіт наступного разу на тебе вішатиметься.
— Усе було не зовсім так, — відповів я й негайно про це пожалкував.
— Пильнуй, Олівере, — сказав Джеймс із таким виразом обличчя, наче читав мої думки. — Ти надто довірливий. Зі мною вона теж таке утнула була, ще на першому курсі. Ми разом займалися на сценічному мовленні — ота дурна вправа з мугиканням. Пам’ятаєш?
— Стривай...
— Вирішила, що хоче мене, і вважала, що я її теж, бо ж її хочуть усі без винятку. Коли я сказав «ні», передумала. Повелася так, ніби нічого не сталося, і накинула оком на Річарда.
— Що, серйозно?
Замість відповіді він, скривившись, промовисто глипнув на мене.
— Боже милий... — я відвів очі, роззирнувся, міркуючи над тим, які ж іще таємниці приховують відвідувачі їдальні. Як же рідко ми цікавимося переживаннями інших... — Але чому ти мені не розповів?
— Мені це не здавалося аж таким важливим.
Я згадав, як він накручував на палець локон Рен, і спитав:
— Коли ми вже зачепили цю тему — чи є щось іще таке, що мені треба знати?
— Ні. Чесно.
Якщо він щось і приховував, за виразом обличчя — спокійного, невимушеного — цього було не збагнути. Мабуть, Александр мав слушність, і ми з Джеймсом обоє були роззявами...
Я переступив з ноги на ногу. Мене сповнювало відчуття, ніби Річард за мною спостерігає, — афіша маячила на периферії зору незграбною червоною плямою. Я озирнувся, зітхнув, дивлячись на неї, і промовив:
— Наскільки я розумію, гарна новина в тому, що після вчорашньої сцени він уже не намагатиметься переламати тобі руки в третій дії.
— Вважаєш?
— А ти іншої думки?
Джеймс якось сумовито, неуважно похитав головою.
— Він для цього надто розумний.
— І що він, на твою думку, тепер робитиме?
— Зачаїться, але хіба що на кілька найближчих днів. Дочекається прем’єри. Не стане ж Ґвендолін мчати на сцену, щоб зупинити виставу...
Джеймс якийсь час роздивлявся афішу. На мить він, схоже, забув про мою присутність.
ДЖЕЙМС:
Я хвильку помовчав, а тоді промовив у відповідь одну зі своїх реплік, навіть не пригадавши, звідки саме вона.
Я:
Джеймс підвів на мене погляд, у сірих очах танцювали золоті лелітки, коли він промовив:
