— Слухайте, — почав Александр, — Річард не зможе дати відсіч нам трьом водночас. Завтра, якщо він щось утне, замість убивства ми добряче його відгамселимо.

— Погоджуюся, ось моя рука[54], — промовив Джеймс, повагавшись якусь мить.

Я теж відповів не відразу, повагавшись лише на дещицю секунди довше за нього.

— Я згоден теж56.

Александр стиснув мою долоню:

— І я. Коли ж утрьох ми ухвалили, // Що нам, як хтось наш заперечить вирок?[55]Хай тепер цей виродок казиться скільки влізе.

Він рвучко відпустив нас, коли в залі ввімкнули світло і глядачі з іншого боку завіси почали зводитися. Кілька робітників у чорному — авжеж, наші першокурсники — уже квапилися прибирати розгардіяш після сцени вбивства. Ми втрьох похмуро ззирнулися і більше нічого не сказали, натомість разом рушили до гримувальні. Я йшов за Джеймсом, і мої м’язи поколював той самий неспокій, що й минулого тижня — готовність діяти й тривога.

<p>СЦЕНА СЬОМА</p>

За винятком надмірної Річардової брутальності, прем’єра минула добре, і наступного ранку в усіх коридорах нас засипали компліментами. Вокалісти й інструменталісти трималися осторонь — той, у кого бракувало самовідданості для

такого витонченого мистецтва, як музика, був апріорі нездатним справити на них враження, — але інші витріщалися на нас круглими від захвату очима. Хіба могли б ми пояснити, що стояти на сцені й виголошувати чужі слова так, наче вони твої власні, — це не так прояв мужності, як несамовите прагнення, щоб тебе зрозуміли? Спроба встановити тендітний зв’язок між виконавцем і публікою та повідомити їй щось — бодай щось! — по-справжньому важливе? ...Пояснити це нам було несила, тому ми просто приймали компліменти й привітання з належною — а інколи цілком і повністю удаваною — сумирністю.

На заняттях ми були не надто зосередженими. Я хіба що краєм вуха слухав Фредерікову лекцію і під час однієї з вправ на рівновагу, які ми виконували під проводом Каміло, виявився таким неуважним, що дозволив Філіппі збити себе з ніг. Александр кинув на мене роздратований погляд — це достеменно означало «зосередься, бовдуре». Щойно нас відпустили, я повернувся до Вежі, з кухлем чаю і «Театром заздрощів»[56] Рене Жирара, сподіваючись відволіктися від надокучливих поганих передчуттів щодо сьогоднішньої вечірньої вистави. На ту мить ніякого співчуття до Річарда я вже не відчував — та безугавна, безмежна ворожість, що він її демонстрував протягом останніх кількох тижнів, справляла враження сильніше, ніж три роки мирного приятелювання, — але я знав, що за кожну спробу відплати нас буде покарано. Будь-який неупереджений спостерігач вважав би це банальним бажанням поквитатися, але, коли я намагався переконати себе, що так воно і є, у вухах лунав тихий Фредеріків голос, нагадуючи мені, що дуелі ставалися і з менш значущих приводів.

Перспектива покарання за нашу ворожнечу з Річардом, яка загрозливим громаддям маяла там, на обрії, була не єдиним, що мене гнітило. На вечір п’ятниці було призначено вечірку для акторського складу; за годину після закінчення вистави більшість студентів театрального факультету Деллекера та

відчайдухи з інших факультетів юрмитимуться на першому поверсі Замку, щоб відсвяткувати вдалий початок і хильнути за успішне завершення. Мередіт і Рен, які востаннє з’являлися на сцені в другій дії, люб’язно зголосилися після антракту приготувати все для нестримної нічної гульби, а потім тихенько повернутися на фінальний поклон. Отже, нам, коли звільнимося, залишиться хіба що віддавати хвалу Діонісові й розважатися.

О пів на шосту я згорнув книжку й спустився до їдальні. Стіл і стільці вже прибрали, щоб звільнити місце для танців. Колонки, нишком запозичені зі звукової рубки, височіли в кутку, кабелі звивалися підлогою, тягнучись до найближчих розеток. Я вийшов із Замку й поволі рушив до ДИМу, охоплений тривожним почуттям, яке щохвилини все дужче скидалося на страх.

Мабуть, коли я прочинив двері до гримувальні, емоції вже яскраво оприявнювалися на обличчі, тому що Александр ухопив мене за барки, потягнув до складу декорацій і встромив мені в зуби вже розкурений косяк.

— Годі вже сіпатися, — сказав він. — Усе буде добре.

(Сумніваюся, що хтось припускався колись більшої помилки.)

Я слухняно затягувався, аж доки від косяка не лишилося хіба сантиметра. Александр забрав його в мене, докурив, обпікаючи пальці, викинув недопалок і повів мене назад до гримувальної. Від мого кепського передчуття лишилася хіба що млява параноя десь у глибині свідомості.

Перейти на страницу:

Похожие книги